“Ми разом з народом несемо тягар обмежень – не від нашого безсилля, але маючи силу, яку дає нам віра в Бога”, – Митрополит Епіфаній

8c581a10-4a9f-4e11-b739-8d3003748d3bУ Хрестопоклонну неділю Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній звершив Божественну літургію у Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі, виголосив молитву за припинення пандемії коронавірусу та звернувся до вірян з першосвятительським словом проповіді:

“Всечені отці, дорогі брати і сестри! Слава Ісусу Христу!

Сьогодні, у третю неділю Великого посту, ми разом з повнотою Православної Церкви звершуємо поклоніння Чесному і Животворчому Хресту. Також сьогодні ми святкуємо пам’ять 40 Севастійських мучеників.

«Хресту Твоєму поклоняємось, Владико – співає Церква, – і святеє Воскресіння Твоє славимо». У цих коротких словах викладене усвідомлення нами глибокого зв’язку між Хресною жертвою Спасителя, між Його добровільно прийнятими стражданнями і смертю – та Його Воскресінням.

Пророк Ісая за багато століть до Різдва Христового сповіщав про Жертву Спасителя: «Він узяв на Себе наші немочі і поніс наші хвороби, а ми думали, що він був уражений, покараний і принижений Богом. Але Він укритий виразками був за гріхи наші і мучимий за беззаконня наші; покарання світу нашого було на Ньому, і ранами Його ми зцілилися» (Іс. 53: 4-5). Будучи безгрішним Сином Божим, Спаситель терпить зраду, несправедливе осудження, приниження, страждання і смерть на Хресті – заради нас, заради зцілення нашої ураженої гріхом та підвладної злу людської природи від рабства дияволу і від смерті.
Спаситель на Хресті багатьом здавався безсилим, а Його розп’яття – ознакою поразки. «Інших спасав; нехай спасе Себе, якщо Він Христос, Божий обранець» (Лк. 23: 35) – так глузували з Нього. І справді – чи не здається шлях жертовності та самовідречення ознакою слабкості, безсилля? Відповідь на цей сумнів дає нам Господь через слова, які Він промовив до апостола Петра, котрий вихопив меч, щоби захищати Ісуса від арешту: «Чи думаєш, що Я не можу тепер ублагати Отця Мого, і Він дасть Мені більш як дванадцять легіонів ангелів? Як же тоді збудуться Писання, що так повинно бути?» (Мф. 26: 53-54).

Що ми дізнаємося з цих слів? Що смирення і жертовність Господа Ісуса Христа – не вимушені безсиллям чи нездатністю опиратися обставинам. Бо Петро з любові до Учителя хотів захистити Його від арешту та осудження з допомогою власної сили, вихопивши меч. А Господь ніби каже йому: «Хіба ти думаєш, що Бог не має сили? Не твій меч, але більш як дванадцять легіонів ангелів може зараз же постати на Мій захист! Але сила Моя не в цьому, а у підкоренні волі Отця!»

Багато хто і в нинішній час, як і тоді, думає, що смирення та покладання на волю Божу – це ознака слабкості. Однак Христос своїм прикладом показує, що це і є справжня сила, яка одна перемагає не наслідки зла, але його причину.

Ще один важливий урок з цих слів – настанова нам, що всі події людської історії відомі Богові, і Він діє не так, як люди, бо вони не знають майбутнього та лише намагаються роздивитися його обриси, спираючись на досвід минулого і припущення. Бог знає все, а тому кожна подія, кожна мить історії не є випадковістю. Якщо Господь допускає щось тепер, то не від безсилля, але знаючи, як обернути це до добрих наслідків. В цьому і є промислительна дія Божа: всякому добру Він допомагає, а зло, яке виникає через віддалення від добра, зупиняє та обертає до добрих наслідків.

Отже, поклоняючись Хресту Господньому, ми знову і знову нагадуємо собі, що справжня сила, яка здатна перемагати зло і всі його наслідки – лише в Бозі. І ми можемо стати переможцями, лише підкоривши себе Богові, виявивши смирення перед Ним, добровільно віддавши свою волю – у руки Божі. Гріхопадіння у цей світ прийшло через гордість, через бажання людини без Бога та проти Його волі стати «як боги». Тому спасіння можливе лише через усвідомлення нашої власної немочі, що спонукає нас повернутися до Бога, Який турбується про кожного з нас і про все людство, і сила Якого, за свідченням апостола Павла, «виявляється в немочі» (2 Кор. 12: 9).

Подивімося навколо себе: ще зовсім недавно людство відчувало себе впевнено, досягнувши багатьох речей завдяки розуму та праці. Але раптово вся ця впевненість захиталася, бо перед обличчям загрози поширення згубної пошесті людство відчуло страх та безсилля. І тому слова з Євангелія, які ми сьогодні чуємо, мають особливо резонувати в наших серцях: «Яка користь людині, коли вона придбає ввесь світ, а душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою?» (Мк. 8: 36-37).

Людство зараз шукає способи подолання згубної пошесті. І ми, як Церква, як спільнота віруючих, разом з народом несемо тягар обмежень – не від нашого безсилля, але маючи силу, яку дає нам віра в Бога, та приймаючи все, що сталося, як нагадування про необхідність дбати про вічне більше, ніж про тимчасове.
Ми завжди закликали вірних приходити до храму на спільну молитву – але зараз ми знову і знову звертаємося із закликом розділити з усіма тягар самообмеження. Адже саме це і передбачає сутність посту: добровільно прийняти на себе обмеження. Отже коли зараз вірні залишаються в своїх оселях, то це не через слабкість, а через силу нашої віри, бо тим самим ми подаємо приклад нашим ближнім, що ми турбуємося про них, і свідчимо, що оселі наші також є місцем молитви, і коли ми закликаємо Бога в нашому домі – Він почує нас. Тим більше зараз, завдяки досягненням людського прогресу, ми можемо спілкуватися і на відстані, і цю можливість також використовуємо, щоби будучи розділені в просторі, залишатися єдиними в молитві.

Безперечно, що як не можна насититися їжею чи питтям на відстані, так неможливо на відстані причаститися Святих Таїн – однак ми покладаємо тверду надію на Бога, просимо Його припинити згубну пошесть, щоби без всяких перешкод мати можливість безпосередньо єднатися у Таїнствах і молитві. Також ми твердо знаємо, що Безкровна Жертва Тіла і Крові, Свята Євхаристія, яка продовжує звершуватися і ми будемо її звершувати, бо це наш святий обов’язок, – приноситься за всіх і за все. Приноситься і за відсутніх, і за тих, хто в немочах лежать, хто милості Божої та допомоги потребують.

Цей час скорботи і випробувань нехай стане спонуканням до щирої та гарячої молитви. Наша віра нехай виявиться у турботі про ближніх, про їхнє здоров’я та безпеку. Особливої опіки та захисту потребують люди старшого віку.

Зараз поширюється багато інформації, правдивої та оманливої – будьте уважні та розсудливі, зберігайте тверезіть та мудрість, не піддавайтеся паніці та відчаю.
Як завжди у часи випробувань є ті, хто жертовно служать ближнім, і ті, хто думають, що можуть скористатися з біди. Кожен з нас особисто не може відповідати за все, але цілком відповідальний за те, що робить сам. І відповідати буде не тільки і не стільки перед людьми, як перед Богом. Не забуваймо цього!

Багато є інструкцій та настанов, законів та розпоряджень, але як християни, ми пам’ятаємо, що в основі лежить золоте правило, незмінний закон любові, до виконання якого закликає нас Господь Ісус Христос: «Полюби Господа Бога твого… і полюби ближнього твого як самого себе» (Мк. 12: 30-31), «Все, чого бажаєте, щоб вам робили люди, так і ви робіть їм, – бо в цьому є Закон і Пророки» (Мф. 7: 12). Робімо так – і не помилимося!

Сьогодні ми згадуємо пам’ять 40 мучеників Севастійських. Від давнього часу в храмах була традиція в розписах їхні зображення вміщувати у склепіннях під куполом – так є у нашому головному храмі, Святій Софії Київській, так є і тут, у Михайлівському Золотоверхому соборі. Адже подвиг свідчення віри навіть перед обличчям страждань і смерті, подвиг вірності Богу та всецілого покладання на Його милосердя і допомогу – є зразком для всіх нас. І сенс цього подвигу – не просто в терпеливому перенесенні страждань, а у всецілій довірі до Бога навіть перед загрозою смерті.

Тож зрікаючись сваволі, віддаючи себе в руки Божі, покладаючи на Нього всю свою надію, взявши хрест свій, йдімо за Христом. І як Він переміг – так і ми разом з Ним будемо переможцями, і після скорботи прийде радість Воскресіння.

Амінь!”.