26 січня пам'ять мчч. Єрмила і Стратоніка. Прп. Іринарха, затворника Ростовського. Прп. Якова, єпископа Нізібійського

Святі мученики Єрмил і Стратонік
Коли царював Лікіній нечестивий і вельми скверним своїм богам жертвами догодити намагався, настала смерть тяжка для всіх християн: через них обстежували міста, за ними шукали по краях і селах, і кожен, хто знаходив християнина і цареві про нього сповіщав, милий йому був і великої чести удостоювався. Через те всі шукати й гонити християн кинулися, щоб цареві догодити. Тому до Лікінія, що якось на високому місці сидів і творив суди, приступив один із воїнів, говорячи: "Є один тут християнин на ім’я Єрмил, який, за звичаєм християнства свого, має сан дияконський, бо, віддавна служачи Христові, над богами нашими і тобою, о царю, насміхається і ні за що має". Це почувши, Лікіній відразу шукати і взяти його звелів. І знайдений був святий десь, коли молився і руки здіймав до Господа, Бога свого. Довідавшись, що беруть його на суд і муки за Христа, радості і веселості сповнився і пішов з воїнами не примусом ведений, але наче почесті прийняти поспішав із поспіхом, і став перед царем з відвагою. Бачачи його, цар сказав: "Скажи точно, чи християнином ти є, як же я про тебе чув?" Той же відповів: "Не лише те вільним голосом сповідую, що християнином є, але й це повідомляю, що освячений є Богові невидимому і стою перед Ним у чині диякона". Цар же сказав: "То й нашим богам будь дияконом, тобто служителем". Мученик же посміявся з його слів, казав: "Думаю, що глухий ти, о царю, і безумний: я сказав тобі, що служу Богові невидимому, а не тим вашим ідолам, які є видимими, самі ж вони не бачать ані не знають, що то є бути комусь дияконом, їх же ти, звабившись, як богів шануєш, вони ж є камінням і деревом зовсім бездушним і глухим, ділом рук людських, з них же швидше насміхатися, а не поклонятися їм випадає". Не терпів же цар вільної його промови і зразу якоюсь зброєю мідною, на муки приготованою, звелів бити мученика по лиці, а речникові ж кричати: "Не будь язиком дерзосним, о Єрмиле, шануй царя, богам принеси жертву і звільни себе від муки". Він же, сильно битий, виглядав так, наче жодного болю не відчував, але й, навпаки, катовій докоряв немочі. Тоді найяснішим голосом вигукнув, кажучи: "Рани безконечні приймеш, і страшну Божу руку на собі пізнаєш, бо залишив Творця свого, до глухих і німих богів прислухаєшся. А що більше, що й інших до тої ж своєї погибелі притягти намагаєшся, бо на спасіння їхнє заздриш". Після цього звелів цар відвести його в темницю на три дні, сподіваючись, що передумає і розкається в зухвальстві своїм. Мученик же, йдучи, співав: "Господь поміч моя, не боюся, що вчинить зі мною людина". "На Бога уповаю, не боюся, що зробить мені плоть". Входячи ж у темницю, заспівав: "Ти, що пас Ізраїля, почуй, наставляв, наче ягня, Йосифа, сидячи на херувимах, явися і прийди спасти нас". Не зневажив же Господь раба Свого, але послав ангела, щоб утішав й укріплював його, який, явившись, сказав йому: "Єрмиле, будь відважним, говори й не мовчи, далі ж не бійся, бо переможеш зразу каверзи катівські і згори приймеш за страждання вінець пресвітлий". Так Бог озброїв воїна Свого на подвиг, підперезав його силою, навчив руки його на боротьбу і дав лук мідний м'язам його і щит спасіння. Через три дні царЛікіній, сівши на судищі, наказав привести Єрмила і сказав йому: "Чи ти вже розкаявся і хочеш вже богам принести жертви, щоб звільнитися від мук, для тебе приготованих? Чи ще тим же охоплений безумством і добровільно на погибель віддаєшся?" На це Христів воїн за честь Господа, що Його озброїв, сміливо відповідав: "Єдине скажу тобі, о царю, і належить тобі задовільнитися першими словами моїми й більше не питати. Є-бо для мене Бог на Небесах, для Нього ж єдиного живу і Йому ж себе самого як жертву принести намагаюся, і від Нього великої сподіваюся допомоги". Сказав цар: "Побачу, чи Той, що на Небесах, поможе тобі". І зразу звелів шістьом воїнам, міцним і лютим, взяти його і, простягнувши на землі, бити без пощади. Битий же був мученик, терпів, як безтілесний, і молився до Бога, кажучи: "Господи, Боже мій, задля мене при Понтії Пілаті рани і биття перетерпів, Сам мене, знову страждаючого задля Тебе, укріпи, щоби я зміг теперішній подвиг здійснити і причасником бути страстей Твоїх, достойний хай буду причаститися вічної Твоєї слави". Коли так святий молився, голос раптом почувся зверху, говорячи: "Амінь, амінь, Єрмиле. Після трьох днів визволишся від бід теперішніх і приймеш велику винагороду за свої страждання". Той голос велику сміливість і міцність приніс мученикові, тим, що мучили, — великий страх і трепет наклав, впали-бо на землю й не могли нічого зробити. І цар тремтів, проте не хотів Божої пізнати сили і звелів знову відвести мученика до темниці. Був же сторожем в'язниці Стратонік, йому ж зустріти мученика наказали. Стратонік же той був християнином таємно і другом святого Єрмила, за нього ж і болів серцем. Бачачи його в муках, веселився ж духом через відвагу і міцність його, але сам не міг віддатися на такі страждання. Святий же Єрмил, входячи в темницю, співав, говорячи: "Господь просвічення моє і Спаситель мій, кого убоюся? Господь захисник життя мого, кого устрашуся?" І осяяло його зверху світло небесне, і знову чувся голос, який велів бути відважним. І по трьох днях знову на судищі сів мучитель, Єрмила святого на випробовування привів — той же став світлий лицем, очима веселий і сповнений радости в серці. Мучитель же Лікіній, похитуючи головою і підсміхаючись до мученика, говорив: "Скажи нам, яку користь принесла тобі похмура в'язниця? І час, що минув у злостражданні, чи переконав тебе підкоритися законові царському й віддати богам честь належну? Чи ще треба буде пошукати мук проти такого загрубілого серця твого?" Мученик же відповідав: "Мені похмура в'язниця велику світлість виклопотала, і нині душа моя є в мирі, і радості, і невимовному просвітленні, що добру мені дає надію отримати блага майбутні. Я ж дивуюся вельми, що та пітьма, яка в тобі, ніяких не зазнає змін, але завжди потьмарює душевні твої очі, щоб не бачити істини". Коли так святий блуд царя викривав, закричав Лікіній: "Нічого ж іншого, як же бачу, звик ти лише відкрито дошкуляти через нестримний язик і зухвалу душу й безумство своє. Проте відповідай і кажи відкрито: чи принесеш жертву богам і чи нашому підкоришся велінню? Чи достойні за ділами своїми муки приймеш?" Христовий же мученик Єрмил відповідав: "Маєш вже відповіді мої, о царю, і нічого більше від мене не почуєш. Роби далі, що хочеш, і здійснюй на ділі, що замислив". Розгнівався Лікіній, звелів простягти святого на землі нагого, палицями по животі бити. Святий же в накладених ранах одну мав відраду — Христа, до Нього ж душевні зводячи очі, молився: "Боже, поспіши на допомогу мені, почуй, Господи, поспіши допомогти мені". Кат же, лютувавши гнівом через терпіння святого, звелів кігтями орлиними розшматовувати його живіт, щоб "бачив, — казав, — своїми власними очима нутрощі свої". Мученик же говорив: "Серце моє і плоть моя зраділи в Бозі живому". "Бо ситтю і єлеєм сповнилася душа моя, й устами радості вихваляють Тебе уста мої".
Стратонік, бачачи святого Єрмила, друга свого, так нелюдськи мученого й утробу його розшматовану, почав плакати, що побачили деякі з тих, котрі там стояли, і зразу цареві сповістили, говорячи, що Стратонік, сторож темниці, відкрито виявляє, що він причетний до блуду християнського і дружній з Єрмилом, бо співчуває йому і за ним плаче. Цар же, Стратоніка прикликавши, питав його, чи друг йому Єрмил? Стратонік же, не хотівши брехати, цей учень істини, і бачачи, що прийшов час подвигу його, визнав себе другом Єрмиловим і християнином, і ганьбив ідолів, що бездушні, і тих, що кланяються їм, що є безумні. Єдиного ж Бога, що Небо і Землю створив, прославляв. Цар же люті сповнився, звелів Стратоніка нагого по цілому тілу палицями бити. Битий же святий був, зводив до святого Єрмила, друга свого, очі, і говорив: "Моли за мене Христа, Єрмиле, щоб подав мені сильну й непохитну зберегти віру і бути вищим від тих, що мучать мене". Підсміхався ж із Лікінія і вмовляв його, щоб перестав поклонятися сліпим і бездушним кумирам, щоб побоявся ж помсти істинного Бога, в Його ж руки впасти є страшно. І битий був святий доти, поки, знемігши, замовк.
Після цього звелів цар обох, Стратоніка і Єрмила, вкинути в темницю. Молився ж святий Стратонік, говорячи: "Господи, не згадуй беззаконня мого першого". Але й обоє промовляли до Бога: "Поможи нам, Боже, Спасителю наш, задля слави імені святого Твого". І чули божественний голос, який говорив: "Біг закінчите, віру збережете, далі відкладеться вам вінець правди, його ж завтра приймете". Коли настав ранок, приведений був знову Єрмил на судище, і спитав його Лікіній: "Чи принесеш жертви богам?" Відповідав святий: "Як же і спершу говорив тобі, так і нині говорю, через що печи, січи і як же хочеш муч мене: навчився-бо не боятися тих, що убивають тіло, душі ж убити не можуть". Кат же звелів повісити на дереві святого й ножами різати плоть його. Святий же у лютому тому болю безперестанно молився, говорячи: "Будь мені помічником, Господи, Спасителю мій". І чув зверху голос: "Не бійся, з тобою є Бог твій". Після цього цар засудив святого Єрмила на потоплення в ріці Істрі. Стратоніка ж святого привівши, вмовляв його принести жертву богам. "Щоб і ти, — казав, — окаянний, не постраждав, як же і друг твій". Відповідав блаженний Стратонік: "Справді окаянний був би, якби послухався безумної твоєї ради. Як же я живим бути схочу, коли помре за Христа друг мій?" Лікіній сказав: "Що-бо — умерти хочеш з Єрмилом?" Відповідав святий Стратоник: "І дуже хочу. Годиться-бо справжнім друзям як біду разом терпіти, так і добром разом насолоджуватися. Що ж для нас солодше від того, щоб страждати й умерти задля Христа?" Бачачи, що нічого не досягне, Лікіній-цар засудив і святого Стратоніка на таку ж смерть, щоб у воді з Єрмилом утоплений був. Ішли-бо обидва святі мученики на потоплення і співали весело: "Слава на Висотах Богові, і на землі мир, серед людей благословення". Привівши до ріки Істри, воїни вклали їх у сіті і в безодню водну вкинули. І так ріка прийняла тіла святих мучеників, Небо ж душі їхні у своїх оселило покровах. На третій день знайдені були святі їхні тіла на березі, і поховали їх вірні чесно, за вісімнадцять стадій від града Сінгідона, в одному поклали гробі, аби все для них було спільне і дружнє: спільне Христа сповідання, спільна в'язниця, спільні муки, спільне утоплення, спільне тіл поховання, спільна і слава на Небесах благодаттю і чоловіколюбством Господа нашого Ісуса Христа. Йому ж з Отцем і Святим Духом належить всіляка слава, честь і поклоніння нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Преподобний Іринарх, затворник Ростовський
Преподобний Іринарх, затворник Ростовський, народився в селянській сім'ї в селі Кондаково Ростовського повіту. У Хрещенні він отримав ім'я Ілля. На 30-му році життя святий прийняв постриг в чернецтво в Ростовському Борисоглібському монастирі. Там він став старанно трудитися в чернечих подвигах, відвідував церковні служби, по ночах молився і спав на землі. Одного разу, зглянувшись над мандрівником, який не мав взуття, святий Іринарх віддав йому свої чоботи і з тих пір став ходити босоніж по морозу. Ігуменові не сподобалася така поведінка подвижника, і він почав упокорювати його, примушуючи години по дві стояти на морозі проти своєї келії або довго дзвонити на дзвіниці. Святий все переносив з терпінням і не змінив своєї поведінки. Ігумен продовжував гніватись, і преподобний був вимушений перейти в Аврамієвський Богоявленський монастир, де був прийнятий в число братії і незабаром був призначений келарем. Преподобний із старанністю виконував свій послух, переймаючись тим, що братія монастиря і служителі не бережуть надбання обителі, марнуючи його без міри. Одного разу уві сні він побачив преподобного Авраамія Ростовського, який утішив його і благословив роздавати всім потрібне без збентеження. Якось, під час співу Херувимської, преподобний Іринарх голосно заплакав. На питання архімандрита він відповів: "Мати моя померла!" Залишивши Авраамієвський монастир, преподобний Іринарх перейшов до Ростовського монастиря святого Лазаря, поселився у відокремленій келії і прожив в ній три роки у тісноті і голоді. Тут його відвідував блаженний Іоанн юродивий, на прізвисько Великий Ковпак. Святі підкріплювали один одного духовною бесідою. Старець, проте, мав бажання повернутися в свою первинну обитель - Борисоглібський монастир. Він був прийнятий назад з любов'ю будівничим Варлаамом і став ще суворіше трудитися в обителі. Усамітнившись у затворі, подвижник залізним ланцюгом прикував себе до дерев'яного стільця, наклав на себе важкі ланцюги і хрести. За це він переносив озлоблення і насмішки від монастирської братії. У той час його відвідав давній друг, блаженний Іоан юродивий, що передбачив нашестя Литви на Москву. 25 років провів преподобний Іринарх закутим ланцюгами і веригами у важких працях. Подвиги його викривали усіх марнотратників обителі, і вони збрехали ігуменові, що старець навчає не ходити на монастирські роботи, а трудитися подібно до нього. Ігумен повірив наклепу і вигнав святого старця з обителі. Покірливо підкорившись, преподобний Іринарх знову пішов до Ростова і прожив в монастирі святого Лазаря один рік. Тим часом Борисоглібський ігумен розкаявся в своєму вчинку і послав ченців за преподобним Іринархом. Він повернувся, докоряючи себе, що живе не так, як братія, яка провадить праведний труд, якого він позбавлений. Преподобний продовжував носити свої тяжкі вериги і, працюючи, виготовляв убогим одяг, в'язав волосяні свити і клобуки. Він спав вночі лише одну годину або дві, решту часу ж молився і бив своє тіло залізною палицею.
Святому Іринарху було видіння про те, що Москву захопить Литва, а церкви по місцях будуть розорені. Він став гірко плакати про майбутнє лихо, і ігумен повелів йому їхати до Москви і попередити царя Василя Івановича Шуйського (1606 - 1610) про небезпеку. Преподобний Іринарх виконав послух. Він відмовився від запропонованих йому дарів і, повернувшись, став старанно молитися, щоб Господь помилував Руську землю.
Вороги з'явилися на Русь, стали завойовувати міста, били жителів, грабували монастирі і церкви. Лжедимитрій і другий самозванець прагнули підкорити Русь польському королеві. Борисоглібський монастир також був захоплений ворогами, які увійшли до святого затворника і здивувалися прямим і сміливим промовам старця, що передбачив їм загибель.
Сапега, що зупинився в Борисоглібському монастирі, побажав бачити старця, що сидить в ланцюгах, і здивувався такому подвигу. Коли пани, що прийшли з Сапегою, сказали йому, що старець молиться за Шуйського, преподобний сміливо сказав: "Я в Росії народжений і хрещений, за російського царя і Бога благаю". Сапега відповідав: "Правда в батечку велика - в якій землі жити, тій землі і служити". Після цього преподобний Іринарх став переконувати Сапегу піти з Росії, якщо ж не вчинить так, то передбачив йому смерть.
Преподобний Іринарх стежив за ходом війни і послав князеві Димитрію Пожарському своє благословення і просфору. Він велів йому йти під Москву, передбачивши: "Побачите славу Божу". На поміч Пожарському і Мініну преподобний передав свій хрест. За допомогою Божою росіяни здолали Литву, князь Пожарській опанував Кремлем, і в Російській землі поступово почав встановлюватися мир. Старець Іринарх як і раніше невпинно благав Бога із сльозами про позбавлення Русі від ворогів і, володіючи силою творити дива, зціляв хворих і біснуватих. Йому був відкритий день упокоєння, і він, покликавши своїх учнів, Олександра і Корнилія, став давати їм повчання і, попрощавшись зі всіма, тихо відійшов до Господа у вічний спокій (+ 13 січня 1616 року). Після святого старця залишилося 142 мідних хрести, сім наплічних вериг, ланцюг в 20 сажнів, який він носив на шиї, залізні пута для ніг, вісімнадцять ручних оков, "зв'язні", які він носив на поясі, вагою в пуд, і залізна палиця, якою він бив своє тіло і проганяв бісів. У цих трудах, як називав їх старець, він прожив 38 років, у миру прожив 30 років, помер же 68-ми років від народження. Після смерті преподобного Іринарха здійснювалося багато чудес при його гробі, особливо ж зцілень хворих і біснуватих при покладанні на них хрестів і ланцюгів святого подвижника.

Преподобний Яків, єпископ Нізібійський
Преподобний Яків, єпископ Нізібійський, був сином князя Гефальського ( Вірменія) і отримав добру освіту. Від юності він полюбив усамітнення, довгий час жив в горах, біля міста Нізібії ( на кордоні Персії та Римської імперії), де ніс найстрогіші подвиги: жив під відкритим небом, харчувався плодами дерев і зеленню, одягався у козячі шкіри. Весь час преподобний проводив у молитовних бесідах з Богом. Під час гоніння імператора Максиміана ( 305-311 рр.) він прославився мужнім сповіданням віри. За його суворе, благочестиве життя нізібійські жителі обрали преподобного Якова своїм єпископом. Святитель Яків прославився своєю полум’яною ревністю до православної віри, великими чудесами і даром прозорливості. За його молитвами Нізібія була врятована від нашестя Сапора, царя Перського. Святитель Яків, в числі отців І Вселенського Собору, був одним з видних захисників православної віри. Мудрий і просвічений пастир влаштував в Нізібії огласительну школу, у якій він сам був наставником. Своїм високоморальним життям він сильно впливав на серця слухачів. Святитель Григорій, єпископ Великої Вірменії, звертався до нього з проханням написати про віру, і Нізібійський пастир послав до нього у відповідь детальне судження ( 18 глав) про віру і любов, про піст , про молитву, про боротьбу духовну, про воскресіння мертвих, про обов’язки пастирів, про обрізання проти іудеїв, про вибір їжі, про Христа як Сина Божого, та ін. Твори його відрізняються переконаністю, ясністю викладу і сердечністю.