1 грудня пам'ять мчч. Платона, Романа диякона і отрока Варула

Святий мученик Платон
Святий мученик Платон, брат святого мученика Антиоха лікаря, народився в місті Анкирі в Галатії в благочестивій сім’ї. Ще юнаком він залишив дім і ходив по містам, натхненно проповідуючи Слово Боже язичникам, дивуючи слухачів переконливістю і красою своїх промов, глибоким знанням елліністичної ученості. За свою проповідь він був схоплений і приведений в храм Зевса на суд правителя Агрипина. Суддя спочатку намагався лестощами схилити святого до відречення від Христа. Він запевняв юнака, що той міг би зрівнятися розумом з великим філософом Платоном, якби поклонявся язичницьким богам. На це святий Платон відповів, що мудрість філософа хоч і велика, але минаюча , вічна ж і безмежна мудрість міститься у Євангельському вченні. Тоді суддя обіцяв в нагороду за відречення віддати йому за дружину красуню дочку, а у разі відмови погрожував муками і смертю. Святий Платон відповів, що обирає смерть тимчасову заради життя вічного. Терпіння правителя вичерпалось і він наказав нещадно бити мученика, а потім відправити до в’язниці.
Коли святого Платона вели до ув’язнення, він звернувся до народу, який зібрався біля храму, закликаючи всіх не відступати від християнської віри. Через сім днів мученика Платона знову привели на суд Агрипина в храм Зевса, де вже були приготовані знаряддя катувань: киплячі котли, розпечене залізо, гострі гаки, суддя запропонував мученику обирати: принести жертву богам, або випробувати на собі дію цих знарядь. Святий знову твердо відмовився поклонитися ідолам, і після катувань його кинули в темницю і тримали там без їжі і води 18 днів. Але бачачи, що і це не похитнуло мученика, йому запропонували в обмін на життя і свободу лише промовити «великий бог Аполлон». « Не бажаю согрішити і словом», відповідав мученик. За наказом Агрипина святому мученику Платону відрубали голову ( +302 або306 р.)

Святий мученик Роман
Святий мученик Роман був дияконом храму Кесарії Палестинської. Під час одного з гонінь на християн він переселився в Антиохію, де укріпляв християн своїм прикладом і гарячою проповіддю.
Коли правитель Антиохії Асклипіад задумав зруйнувати християнський храм, святий Роман закликав віруючих відстояти свою святиню. Він переконав їх в тому, що якщо вони збережуть храм, то будуть радуватись тут, на землі, в Церкві войовничій, а якщо загинуть захищаючи храм, то будуть радіти в торжествуючій Церкві Небесній. Бачачи таку рішучість народу, правитель не насмілився виконати свій намір.
Через деякий час, коли в місті почалось язичницьке святкування і багато людей зі всієї околиці прийшло в Антиохію, святий Роман почав викривати ідолопоклонство і закликав всіх слідувати за Христом. Його схопили і піддали катуванням. Під час катувань мученик побачив в натовпі отрока-християнина Варула і, вказуючи правителю на нього, сказав: «Юний отрок розумніший за тебе, який досягнув старості, тому що він знає Істинного Бога. Ти ж поклоняєшся ідолам». Правитель Асклипіад наказав привести хлопчика до себе. На всі запитання правителя Варул твердо і без страху сповідав свою віру в Христа Єдиного Бога. Розгніваний Асклипіад звелів жорстоко бити мученика Варула, а потім відрубав йому голову. Перед смертю святий отрок попросив своєї матері, котра була присутня при страті, дати йому пити, але матір ублагала його перетерпіти всі муки за Господа Ісуса Христа. Вона сама нахилила голову сина на плаху, а після страти поховала його ( + 303 р.).
Мученик Роман був засуджений до спалення, але несподівана злива погасила вогонь. Святий став прославляти Христа і хулити язичницьких богів. Правитель наказав відрізати йому язик, але, і без язика, святий Роман продовжував голосно славити Господа. Тоді мучителі приговорили його до повішання.

2 грудня пам'ять прп. Варлаама, ігум. Києво-Печерського. Прор. Авдія. Мч. Варлаама

Преподобний Варлаам, ігумен Києво-Печерський
До найбільш відомих Києво-Печерських святих належить преподобний Варлаам, ігумен Печерський.
За свідченням преподобного Нестора Літописця, святий Варлаам був сином знаменитого воєводи часів великого князя Ізяслава Ярославовича,– Яна Вишати, людини відомої своїми воєнними подвигами і благочестям.
Ще юнаком Варлаам нерідко приходив до преподобного Антонія і його учня Никона слухати їхні настанови. Ці навчання настільки запалили серце молодого боярина, що він вирішив жити в печері, покинувши все, за ніщо вважаючи славу і батство. Виразив своє бажання преподобному Антонію і отримав від нього благословення, Варлаам, на другий день одягнувся в білі одежі, сів на коня і поїхав до печери отців, котрі, бачачи тверду волю – посвятити себе на службу Богові, з радістю постригли його, одягнувши у чернечий одяг, назвавши Варлаамом. Скоро довідався про це і батько Варлаама, приїхавши у монастир, він познімав із сина чернечу одежу, одягнув у світлу і зв’язаного привіз додому. Для довершення всього батько наказав приготувати розкішний обід, при якому прислуговували красиво одягнені дівчата. Але ніщо не змогло розхвилювати молодого Христового воїна. Три дні пробув Варлаам у домі свого батька, нічого не їв і не одягався. Тоді, побачивши повну непохитність юнака, Вишата покликав до себе Варлама, привітливо поцілував його і відпустив у монастир серед плачу сім’ї і родичів. Повернувшись у печеру, угодник Божий всю гарячість свого серця поклав на виконання подвигів смирення і послуху. А коли преподобний Антоній закрився у своїй печері, то керувати братією, за благословенням ігумена, став благочестивий Варлаам. Блаженний збудував над печерою першу невелику відкриту церкву на честь Успіння Божої Матері, наказав братії збиратися туди для молитви, внаслідок чого, за свідченням літопису, покрите лісом берестовське місце стало з цього часу на виду для всіх. А взагалі преподобний Варлаам недовго побув ігуменом печерської братії.
Дуже скоро у 1057 році за бажанням Великого князя він був переведений у Київський монастир Святого Великомученика Димитрія ( Михайлівський Золотоверхий), і в ньому поставлений ігуменом. Після цього, як син знаменитого вельможі, котрий мав матеріальну змогу, двічі відвідує святі місця на Близькому сході. Це робить не тільки для користі своєї душі, але й для користі всієї церкви. Під час цих відвідин вивчав східні обряди і звичаї, щоб їх використовувати у себе на батьківщині.
Намагався придбати для потреб храмів церковне начиння і святі мощі. Ці труди і подвиги виснажили тілесні сили преподобного Варлама і під час другої своєї подорожі із Царгородувін дуже захворів і не міг уже дійти до Києва, а добравшись до Зимненського Святогорського монастиря, що недалеко біля Володимира-Волинського, з миром закінчив свій життєвий шлях і відійшов до Господа. Відходячи до Вічних осель, преподобний Варлаам заповів, щоб його тіло поховали в Печерському монастирі святого Феодосія. Все, що він викупив у Константинополі, повелів віддати цьому преподобному. Воля святого мужа була виконана. За благословенням Преподобного Никона його тіло було перевезено із Святогорського монастиря до Києва і покладено справа церкви в печерах преподобного Антонія. Чесні мощі преподобного Варлаама і до нині спочивають у Ближніх печерах в підземній церкві преподобного Варлаама.
До сьогодні у Святогорському Зимненському монастирі є печера, де лежало тіло преподобного, це по правий бік від Зимненської печерної церкви преподобного Варлаама, вівтар якої знаходиться під землею, неподалік від входу в Успенський храм. Слід зазначити, що преподобний Варлаам є одним із Небесних покровителів Волинської землі.

Святий пророк Авдій
Святий пророк Авдій ( з 12-ти, ІХ століття до Різдва Христового) був родом з поселення Вифарама, що поблизу Сихема, і служив домоправителем у нечестивого царя Ахава. В той час весь Ізраїль відвернувся від Істинного Бога і став приносити жертви Ваалу. Але Авдій таємно незмінно служив Богу Авраама, Ісаака та Якова. Коли нечестива цариця Єзавель, жінка Ахава знищувала всіх пророків Господніх, Авдій дав їм всім пристановище і годував. Наслідник Ахава цар Охозія послав три загони, щоб схопити святого пророка Іллю. Один з цих загонів очолював святий Авдій. За молитвою святого Іллі, два загони були пожерті небесним вогнем. Святого Авдія і його загін Господь пощадив( 4 Цар.1). З того часу святий Авдій залишив військову службу і послідував за пророком Іллею . Пізніше і сам отримав дар пророцтва. Бодухновенний твір святого авдія – Книга пророцтв, займає четверте місце серед книг Малих пророків. Вона містить пророцтва про Церкву Новозавітню. Святий пророк Авдій похований в Самарії.

Святий мученик Варлаам
Святий мученик Варлаам жив в антиохії Сирійській. Під час гоніння на християн імператора Діоклетіана ( 284-305 рр.), святий Варлаам в похилому віці був схоплений, приведений на суд, де сповідав себе християнином. Суддя, бажаючи примусити святого до відречення від Христа, наказав підвісити святого Варлаама до язичницького вівтаря, витягнути його праву руку і покласти на його долоню запалену курильницю з ладаном. Мучитель розраховував на те, що фізично виснажений чоловік не витримає і кине розпечену курильницю на вівтар і, таким чином, принесе жертву ідолу. Але святий тримав курильницю до тих пір, поки у нього не згоріли на руці пальці. Після цього святий мученик Варлаам віддав свою душу Господу ( +304 р.).

3 грудня пам'ять прп. Григорія Декаполіта. Свт. Прокла, архиєп. Константинопольського

Препододобний Григорій Декаполіт
Преподобний Григорій Декаполіт народився в дека полі Ісаврійському в VIII ст.. З дитинства він полюбив храм Божий, церковні служби. Постійно з благоговінням читав Священне Писання. Щоб уникнути одруження, на якому наполягали батьки, святий таємно пішов з дому. Все своє життя він провів у подорожах: був у Константинополі, Римі, Коринфі, Солуні, деякий час подвизався в печері на Олімпі. Скрізь преподобний Григорій проповідував Слово Боже, викриваючи іконоборчу єресь, укріплюючи віру і сили православних, яких єретики в той час, гнали, мучили, кидали до в’язниць. Своїми подвигами і молитвою Григорій стяжав благодатні дари пророцтва і чудо творення. Досягнувши чистоти сердечної, він удостоївся Ангельський спів на славу Святої Тройці. Для протидії єресі іконоборства преподобний Григорій покинув монастир святого Мини, у якому подвизався догий час, і вирушив знову до Константинополя. В столиці тяжка хвороба підточила сили святого, і він відійшов до Господа у 816 році.

Святитель Прокл, архієпископ Константинопольський
Святитель Прокл з юності весь свій час віддавав молитві і вивченню Священного Писання. Господь удостоїв його великого щастя бути учнем святителя Іоанна Золотоустого, котрий руко поклав йог7о спочатку в сан диякона, а потім в сан пресвітера. Святий Прокл був свідком явлення апостола Павла святителю Іоанну Золотоусому. Від свого учителя святий Прокл отримав глибокі знання Священного Писання, навчився в досконалій формі викладати думки.
Після вигнання і смерті святителя Іоанна Золотоустого святий прокл був рукопокладений святим Патріархом Константинопольським Сисинієм ( 426-427 рр.) в сан єпископа міста Кизика, але під впливом єретиків-несторіан паства вигнала свого святителя. Тоді святий Прокл повернувся у столицю і проповідував Слово Боже в храмах Константинополя, укріплюючи слухачів в Православній вірі, викриваючи злочестивих єретиків. Після смерті святителя Патріарха Сисинія, святитель Прокл був возведений в архієпископи. Ставши Патріархом Константинопольським, керував Церквою протягом двадцяти років ( 434-447 рр.). Стараннями святителя Прокла при святому царі Феодосії ІІ ( 408-450 рр.) з Коман до Константинополя були перенесені мощі святителя Іоанна Золотоустого.
Під час патріаршества Прокла імперію охопив руйнівний землетрус, який продовжувався декілька місяців. В Вифинії, Гелеспонті, Фригії руйнувались міста, щезали з поверхні землі ріки, в безводних раніше місцях виникали руйнівні повені. Жителі Константинополя на чолі з Патріархом та імператором виходили з міста і звершували молебні за припинення небаченої за слою біди. Під час одного молебню з натовпу невидимою силою був піднятий хлопчик і піднесений на таку висоту, де людський погляд не міг його бачити. Потім цілим і неушкодженим отрок був опущений на землю і розповів, що там, на Висоті, він чув і бачив, як Ангели, славлячи Бога співають: « Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний». Весь народ заспівав трисвяту молитву, приєднавши до неї: « помилуй нас» - і землетрус припинився. Цю молитву Православна Церква співає і до цього часу.
Константинопольська паства любила свого патріарха за його подвижницьке життя, за його турботу за нещасних і за його проповіді. До наших днів дійшло багато творів святителя. Най більшою відомістю користуються направлені проти несторіан два слова святителя на похвалу Божої Матері і чотири слова на Різдво Христове, що викладають православне вчення про Втілення Сина Божого. Загальну повагу знайшла діяльність святого Патріарха по влаштуванню благочиння у всіх церковних справах. Оточений любов’ю і повагою, Прокл відійшов до Господа в похилому віці ( + 446-447 рр.).

4 грудня Введення в храм Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії

vvedenie 2Введення в храм Пресвятої Богородиці відбулось, за збереженими Переданням розповідями, таким чином. Батьки Діви Марії, Праведні Іоаким і Анна, молячись за звільнення від безпліддя, дали обітницю, якщо народиться дитина, присвятити її на служіння Богу.

5 грудня пам'ять св. блгв. Кн. Ярополка, Володимир-Волинського. Блгв кн. Михаїла Тверського. Апп. від 70-ти: Филимона і Архипа та мц. Рівноап. Апфії.

Благовірний князь Ярополк (у Святому Хрещенні - Петро) був онуком святого благовірного князя Ярослава Мудрого, сином Великого князя Київського Ізяслава та польської князівни Гертруди-Єлисавети. Ще у юнацькому віці благовірний князь Ярополк допомагав батькові у державних справах. Так, у 1070 році він очолював військовий похід проти князя Всеслава Полоцького та примусив його примиритися з великим князем Київським.

У 1073 році князь Ізяслав був вимушений залишити великокняжий престол своєму брату Святославу і разом із сім'єю шукати притулку спочатку в Польщі, а потім у Німеччині. Втративши надію на допомогу польського короля Болеслава II та німецького імператора Генріха IV у боротьбі за київський уділ, князь Ізяслав вирішив звернутись по допомогу до папи Римського. У 1075 році він направив до Риму посольство, яке очолив благовірний князь Ярополк.

Прибувши до Риму, князь Ярополк, як вірний син, від імені батька просив папу Григорія VII вплинути на західних монархів. Проте незабаром князь переконався у безсиллі папи у справах, що стосувалися Русі, та збагнув всю помилковість сподівань батька на користолюбного римського первосвященика.

Тим часом справи на Русі повернулися таким чином, що у 1077 році Ізяслав знову сів на княжий престол у Києві. Благовірний Ярополк став князем Вишгородським та брав участь у військових походах разом із батьком, дядьком Всеволодом та його сином Володимиром Мономахом.

Після загибелі князя Ізяслава Великим князем Київським став Всеволод. За вірну службу він передав у володіння благовірному князю Ярополку Волинь та Галичину. Шість років княжив Ярополк у мирі та спокої. Благовірний князь вважався людиною освіченою, дуже лагідною, скромною та побожною. Щороку десяту частину своїх статків благовірний князь Ярополк жертвував на київську церкву Пресвятої Богородиці. За переказом, він завжди просив собі у Господа такої смерті, яка спіткала святих князів Бориса та Гліба, щоб власною кров'ю спокутувати свої гріхи.

У 1084 році князі з династії Ростиславичів позбавили Ярополка княжого престолу. На допомогу благовірному Ярополку прийшов двоюрідний брат - Володимир Мономах. За дорученням батька, Київського князя Всеволода, він повернув Ярополку Волинь та Галичину. Однак спокій тривав недовго. Вже у 1085 році князь Всеволод передає Ростиславичам Перемишль та Теребовлю, які на той час були частиною галицького уділу благовірного князя Ярополка. Довідавшись, що Ярополк нібито збирається походом на Київ, Всеволод відрядив на Волинь Володимира Мономаха, який захопив у полон жінку та матір князя Ярополка. Сам князь Ярополк вимушений був втекти до Польщі. У 1086 році благовірний князь Ярополк повернувся на Русь і примирився з Володимиром Мономахом, після чого знову став князем Волинським та Галицьким. Цього ж року князю Ярополку довелося вирушити до Звенигорода Галицького, і коли, під час тривалої подорожі, він відпочивав на возі, один із дружинників зарубав його мечем. Безвинно скривджений братами, пограбований та вигнаний ними, благовірний князь Ярополк прийняв жорстоку смерть. Сталося це 21 листопада 1086 року. З того, що вбивця утік до Перемишля, де на той час князював один з Ростиславичів - Рюрик, виникли підозри про причетність Ростиславичів до цього вбивства.

Тіло вбитого князя повезли спочатку до Володимир-Волинського, а потім - до Києва, де поховали у церкві святого апостола Петра.

Пам'ять благовірного Ярополка, свято вшановується православними християнами Волинської землі, оскільки він є одним із небесних покровителів Волині і його ім’я одним з перших згадується в Соборі всіх святих землі Волинської.

Святий благовірний князь Михаїл Тверський
У першій половині ХІІІ століття Руську землю спіткало велике лихо. За Божим допуском на неї напали татари, розбили руських князів, захопили вони всю землю Руську, попалили багато міст і сіл, нещадно побили тисячі людей. Багатьох забрали в гірке рабство, обклали народ тяжкою даниною. Після татарського погрому Русь довго не могла оговтатися. До великих зовнішніх лих приєдналися не менші внутрішні негаразди. Князі оспорювали один у одного право на великокняжий престол; відправляючись в Орду на уклін до ханів, вони часто зводили наклепи один на одного й будували підступи один одному.

У цей безрадісно важкий час богоугодно жив святий князь Михаїл Ярославович Тверський. Батьки його вели життя благочестиве і ходили по заповідях Божих. Батько його, князь Ярослав Ярославович, після упокоєння брата свого, великого князя Олександра Невського, займав сім років великокняжий престол у Володимирі на Клязьмі. Відправившись у справах в Орду, на зворотному шляху князь Ярослав сильно захворів і, відчуваючи наближення смертної години, прийняв чернечий постриг з ім'ям Афанасія, після чого помер у 1271 році. Великокнязівська влада перейшла до його брата Василя Ярославовича.

Святий князь Михаїл Ярославович народився вже після смерті свого батька, в 1272 році. Мати його, благочестива княгиня Ксенія, виховала сина у дусі святої віри і дбайливо навчила грамоти. Молодий княжич був благочестиво налаштований: він любив читати Божественні книги, уникав дитячих ігор та веселих зборів і ретельно відвідував храм Божий. Часто потайки від усіх в тиші нічній він підносив свої гарячі молитви до Господа. Не любив він розкішних страв, але тамував свій голод простою їжею, вів життя у стриманні і благочестиве, постійно боровся з плоттю і був найлютішим ворогом свого тіла, прикрашаючи душу свою квітами чеснот. Так святий Михаїл здобував страх Божий - початок всякої премудрості. З особливою любов'ю він ставився до жебраків і убогих і подавав їм щедру милостиню. Хто терпів біди, той сміливо йшов до свого князя, знаючи, що у нього знайде допомогу і заступництво; кого осягали нещастя і скорботи, той отримував від нього слово розради і підбадьорення. Святе життя князя було повчальним для усіх, і всі шанували його не стільки за сан, скільки за благочестя і милосердя до людей.

На Тверській престол благовірний князь вступив після брата свого Святослава між 1282 і 1285 роками. Своє князювання святий Михаїл почав богоугодною справою - будівництвом соборного храму в Твері. Ймовірно, за порадою благочестивої матері отрок-князь у 1285 році заклав кам'яний храм на честь славного Преображення Господа нашого Ісуса Христа на місці колишньої дерев'яної церкви в ім'я святих безсрібників Косми і Дем'яна. Разом з княгинею Ксенією благовірний князь багато і щедро прикрасив новий храм, забезпечив його святими іконами і священним начинням, необхідним для богослужіння.

Важкий час переживала тоді Русь: князі часто піднімалися один на одного й нерідко правому доводилося зброєю відстоювати права свої. Великокнязівський престол займали тоді сини Олександра Невського Андрій і Димитрій.

Вступивши на Тверській престол, святий Михаїл, за звичаєм того часу, відправився в Орду на уклін хану. У той час між братами - князями Андрієм і Димитрієм Олександровичами - відбувалася усобиця. У 1293 році Андрій привів татар, які взяли 14 міст, в тому числі Володимир і Москву, сильно спустошили країну і збиралися йти до Твері.

Сильно засмутилися тверичі тим, що князя з ними не було. Але вони цілували хрест, що стануть битися з ворогом з-за стін міста до останньої крайності і ні за що не здадуться. З інших князівств у Тверь збіглося багато людей, які також готові були битися з ворогами. І в цей самий час святий Михаїл повертався з Орди. Князь ледь не потрапив у руки ворогів, але всесильна правиця Божа зберігала його: про небезпеку, що загрожує йому попередив один священик, і князь щасливо проїхав до рідного міста. З великою радістю почули тверичі звістку про повернення свого князя, вони вийшли назустріч йому з хресним ходом. Але татари, дізнавшись про прихід святого Михаїла, не пішли на Тверь.

У двадцять два роки (8 листопада 1294 року) святий Михаїл одружився з княжною Анною, дочкою ростовського князя Димитрія Борисовича. Незабаром його спіткали випробування. У 1298 році глибоко вночі, коли всі у дворі князя спали, загорілися сіни княжого палацу. Ніхто не чув пожежі, що почалася. Її почув, прокинувшись, сам князь. Поспіхом він ледве встиг з княгинею вийти з палаючого палацу. Вся скарбниця його згоріла. Після того князь сильно захворів.


Літописець оповідає, що святий князь Михаїл був високий на зріст, сильний і відважний. Бояри і народ його любили. Ретельно читав Божественні книги, старанно жертвував на храми, шанував чернечий чин і священників. Пияцтва не терпів і завжди відрізнявся стриманістю. Він бажав чернечого або мученицького подвигу, і Господь судив йому померти мучеником.

У 1304 році помер великий князь Андрій Олександрович. Старшим у роді став тепер князь тверський Михаїл Ярославович; до нього на службу перейшли і бояри померлого великого князя. Але права старійшинства почав оспорювати в нього двоюрідний племінник, московський князь Георгій Данилович, хоча він і не був старшим у княжому роді. За звичаєм того часу, новий великий князь Михаїл повинен був відправитися в Орду, щоб там отримати ярлик на великокняжий престол Володимирський. Туди ж вирушив і князь московський. Коли він проїжджав через Володимир, святий митрополит Максим, передбачаючи початок усобиці, з мольбою стримував московського князя йти в Орду і домагатися великокнязівської влади. «Я ручаюся тобі, - говорив святий Максим, - княгинею Ксенією, матір'ю князя Михаїла, що ти отримаєш від великого князя Михаїла будь-яке місто, яке ти побажаєш". Георгій відповідав святителю: «Хоча я і їду в Орду, але не стану домагатися великокнязівського столу: їду я туди у своїх справах».

Він відправився в Орду і зустрівся там з тверським князем. Татарські мурзи були безсоромно користолюбні. Бажаючи отримати більше дарів, вони говорили князю Георгію: «Якщо ти даси вихід (так називалася дань, яку русичі платили татарам) більший від князя Михаїла Тверського, ми дамо тобі велике князювання».

Такі промови сильно збентежили московського князя, і він став добиватися великокнязівської влади. Великий розбрат почався між князями. Георгій, як тільки міг, намагався схилити хана на свій бік, він давав в Орді великі дари. Святий Михаїл примушений був також багато витрачати грошей, які збиралися з бідного народу, і була велика тягота в Руській землі. Війна між князями посилилася. Однак великокнязівська влада залишилася за Михаїлм Тверським. У 1305 році святий Михаїл вступив на престол великокняжий. З московським князем святий Михаїл уклав мир, але згоди між ними все-таки не було: боротьба Москви з Твер'ю тривала. Князі сперечалися тепер через князювання у Великому Новгороді, і не раз вони водили свої полки один на одного. У 1313 році в Орді зайняв престол молодий хан Узбек. Новий хан прийняв магометанство і ревно намагався поширювати і затверджувати його між татарами. При хані Узбеку Руська земля сильно страждала.

Святий Михаїл повинен був відправитися на уклін до нового хана, щоб отримати від нього новий ярлик (ханська грамота) на велике князювання. І на цей раз великокняжий престол залишився за ним. Після того благовірний князь повернувся на Русь. Князь московський, на образи якого скаржився хану святий Михаїл, був викликаний в Орду і пробув там близько трьох років. Георгій давав подарунки ханським вельможам і вжив всі засоби, щоб схилити хана на свій бік, нарешті виправдався у звинуваченнях великого князя, встиг зблизитися з ханським сімейством, навіть поріднився з ханом, одружившись з сестрою його Кончак (у святому хрещенні Агафія). Ярлик на великокняжий престол хан Узбек дав тепер своєму зятю, князю Георгію. Разом з ним хан відпустив на Русь послів своїх, а на чолі їх - Кавгадия, одного з наближених вельмож своїх. Святий Михаїл з лагідністю відмовився від великокняжої гідності; він послав сказати Георгію: «Брате, якщо хан дав тобі велике князювання, то я поступаюся тобі. Княж на ньому, тільки будь задоволений своїм і не вступати в мій талан».

Але великий князь Георгій не хотів примиритися зі святим князем Михаїлом. Зібравши велике військо, разом з кровожерливим Кавгадиєм та з безліччю татар і мордви він напав на Тверську область, палив міста і села. Вороги забирали чоловіків і жінок і віддавали їх на різноманітні муки і смерть; татари піддавали жінок насильству. Спустошивши Тверське князівство по один бік Волги, вони готувалися напасти і на іншу його частину, Заволзьку. Уболіваючи про бідування Руської землі, благочестивий князь Михаїл закликав Тверського єпископа і бояр і сказав їм: «Хіба не поступився я великого князювання своєму небожу, хіба не дав йому я данини? Скільки зла тепер заподіює моєї отчині князь Георгій! Я вистраждав, думаючи, що біда ця незабаром скінчиться. Нині ж бачу, що вони шукають моєї голови. Ні в чому не винен я перед ним, коли ж винен, скажіть, в чому?»

Єпископ і бояри, проливаючи сльози, в один голос відповідали князю: «Ти правий у всьому, княже наш. Перед племінником твоїм ти виявив таке смирення, а вони - князь Георгій з Кавгадия - за це взяли твою волость. Тепер хочуть спустошити і іншу половину твого князівства. Іди ж проти них, володарю, а ми готові за тебе скласти свої голови».

Святий Михаїл відповів: «Браття! Вам відомо, що сказав Господь у святому Євангелії: немає більшої любові, аніж душу свою покласти за друзів своїх (Ін. 15, 13). Нині нам належить віддати своє життя не через одну чи двох з наших ближніх, але за безліч народу, полоненого і побитого ворогами, за дружин і дочок, нечистим поганам. Якщо покладемо душу свою за стількох людей, слово Господнє нам зарахується на спасіння».

Святий князь Михаїл зібрав полки свої і мужньо вийшов назустріч ворогові. 22 грудня 1317 вороги зустрілися в сорока верстах від Твері, при селі Бортеневе. Відбулася велика битва. Військо московського князя не витримало і поспішно побігло. Князь Михаїл переслідував ворогів, і незліченну безліч воїнів, побитих і зім'ятих кіньми, засіяли ратне поле, вони лежали, як снопи на полі під час жнив. Великий князь Георгій із залишком війська втік до Торжка, а звідти - у Великий Новгород. Його дружина Кончака-Агафія, брат Борис і багато князів і бояр, а також і татар, взяті були переможцями в полон. Збруя самого святого Михаїла були вся посічена, але на тілі не виявилося жодної рани. Князь відпустив на волю багатьох руських полонених, захоплених татарами Кавгадия. З великою радістю повернувся святий Михаїл у Тверь і гаряче дякував за даровану перемогу Господу, Пречистій Його Матері і святому Архістратигу Михаїлу.

Бачачи поразку Георгія, Кавгадий велів своїй дружині бігти до табору, а на другий день після битви з'явився у Тверь і просив миру. Святий Михаїл прийняв його з честю, а татари обманом говорили князю: «Відтепер ми твої. Без повеління хана приходили ми на тебе з Георгієм; ми винні і боїмося гніву царя за те, що багато пролили крові».

Святий Михаїл, повіривши їх улесливим словам, щедро обдарував Кавгадия та його свиту і відпустив з честю.

Тим часом великий князь зібрав з новгородців і псковичів нове військо і з ним знову рушив до Твері. Військо зустрілося на Волзі, близько Сінеївського броду. Святий Михаїл не хотів ще раз даремно проливати християнську кров, князі уклали мир. Святий Михаїл навіть пропонував князю Георгію разом вирушити в Орду і там перед ханом клопотати за Руську землю.

Тим часом у Твері померла дружина великого князя, сестра хана. Пронісся слух, що велику княгиню в Твері отруїли. Московський князь і Кавгадий змовилися діяти спільно. Георгій відправився в Орду з безліччю князів і бояр. Поспішив в Орду і Кавгадий. Вони написали на святого Михаїла багато лжесвідчень і викликали гнів хана. Вони оббріхували хану, ніби, зібравши багато данини по містах, князь хотів бігти до німців, а до хана йти не хотів, що взагалі він не підкоряється ханській владі. Тоді святий князь відправив в Орду свого 12-річного сина Костянтина, ймовірно, в якості заручника. Розгніваний Узбек велів посадити князя Костянтина Михайловича під варту й заморити його голодом, але хану радники його сказали, що якщо він заморити так сина, то батько його ніколи не приїде в Орду. Костянтина відпустили. Кавгадию не хотілося, щоб тверський князь приїхав в Орду і встиг виправдатися. Тому він послав татар перехопити його і вбити. Однак це не вдалося. Тоді він став говорити ханові, що Михаїл в Орду не приїде і що треба швидше посилати на нього військо. Але 6-го серпня 1318 року благовірний князь Михаїл вирушив до хана, взявши благословення у єпископа Варсонофія і у свого духовного отця ігумена Іоанна. Попрощався святий князь з близькими своїми на березі річки Нерлі. Він висповідався перед отцем духовним і розкрив йому душу свою. «Отче, - говорив святий князь, - багато дбав я про те, щоб допомогти християнам, але за гріхи мої їм доводиться терпіти багато тягостей через наші чвари. Тепер благослови мене, отче: може бути, мені, доведеться пролити кров мою за народ православний. Господь нехай подасть мені відпущення гріхів, і щоб сьогодні християнам спокій».

До річки Нерлі святого Михаїла проводжали дружина княгиня Анна і син його князь Василь. Тут святий князь навіки попрощався з ними; давши їм своє благословення, він відправився в дорогу. Невтішно плакала княгиня, передчуваючи біду і прощаючись зі своїм чоловіком. Вона повернулася з князем Василем у Твер. А святий Михаїл взяв з собою двох інших синів - Димитрія та Олександра. У Володимирі їх зустрів ханський посол Ахмил. «Поспішай в Орду, - сказав він святому Михайлу, - хан чекає на тебе; якщо через місяць ти не з'явишся, цар вирішив йти війною на твій край. Кавгадий обмовив тебе перед ханом, що ти не прийдеш до нього».

Тоді бояри стали відмовляти князя від поїздки до хана: «Ось син твій в Орді, пошли ще іншого». Також сини говорили йому: «Улюблений батьку, не їдь сам в Орду, краще пошли кого-небудь з нас, адже на тебе звели наклеп перед ханом. Перечекай до тих пір, поки пройде його гнів».

Але святий Михаїл з твердістю відповів: «Знайте, мої дорогі діти, не вас вимагає хан, але мене; моєї голови він хоче. Якщо я ухилюся від поїздки до хана, то отчина моя буде спустошена і безліч християн побито, та й сам я не уникну тоді смерті; чи не краще ж нині покласти мені свою душу за багатьох».

Бажаючи втішити своїх дітей і відданих йому бояр, князь нагадав їм про святого великомученика Димитрія Солунського, який сказав: «Господи, якщо погубиш це місто, то і я з ним загину, якщо ж Ти врятуєш його, то і я з ним я буду спасенний».

Після того князь наставляв синів своїх, наказав їм жити доброчесно та благочестиво. Готуючись до смерті, він написав заповіт, розподілив між синами міста свого князівства і попрощався з ними. Плакали діти, відпускаючи батька в Орду на вірну смерть, і ледве могли розлучитися з ним. Святий Михаїл відпустив дітей своїх до Твері і поїхав до хана з боярами, 6 вересня він прибув на гирлі Дону, де кочувала тоді Орда. Тут святий Михаїл побачився зі своїм сином Костянтином. За звичаєм, князь щедро обдарував хана, його дружин і наближених. Хан спочатку досить милостиво обходився з Михаїлом. Він навіть дав князеві пристава, щоб той захищав його від образ. Півтора місяця пробув святий Михаїл в Орді. Але злобний Кавгадий не переставав обмовляти на нього. Нарешті Узбек сказав своїм вельможам: «Що ви говорили мені на князя Михаїла? Неупереджено розсудіть його з князем Георгієм і скажіть, хто з них винен; правого я нагороджу, а винного накажу стратити».

І не знав жорстокий хан, що стратою він сплітав святому князю нев'янучий вінець мученика.

Неправедний був суд над святим Михаїлм. Суддями були злісний Кавгадий з іншими своїми однодумцями. Зібравшись в одну вежу (намет, кибитка, намет кочівників), вельможі хана закликали святого князя і підступно вигадували його провини: вони стверджували, ніби Михаїл збирав по містах велику данину і не платив ханові виходу. Невинний страдник, люблячи правду і говорячи тільки істину, безстрашно викривав неправдиві свідчення своїх суддів. Однак Кавгадий не тільки був суддею, але і обвинувачем і брехливим свідком проти святого: він відкидав усі виправдання святого Михаїла, сповнені істини, зводив неправдиві звинувачення на доблесного князя і виправдав своїх прихильників. Після цього розгляду упереджені судді донесли хану, що святий Михаїл винен і заслуговує на смерть. Але хан не наважився відразу засудити його на смертну кару і наказав знову переглянути його справу. Так закінчився перший розгляд справи. Через тиждень святого Михаїла знову закликали на суд; цього разу привели його вже в кайданах. Судді виставили проти князя наступні звинувачення: «Ти був гордий і не корився ханові, соромив його посла і бився з ним; побив багатьох татар і не давав хану данини; збирався з казною бігти до німців; посилав скарбницю папі; заморив княгиню Георгія».

Благовірний же князь Михаїл так виправдовувався від цих звинувачень і наклепів: «Царю я підкорений. Скільки данини платив ханові, на те у мене є розпис. У бій з послом ханським я вступив по неволі: він прийшов на мене з князем московським; не тримав я посла в полоні, але з честю відпустив його в Орду. А отруїти дружину князя Георгія, Бог тому свідок, у мене і помислу ніколи не було. Згадав би мій брат Георгій Данилович мою дружбу і любов до нього. Ще батькові його я не раз допомагав в бідах і йому не був суперником. Він сам повстав на мене і хотів усім володіти огидно нашим звичаєм. Судіть ж мене справедливо і милостиво».

Але нечесні судді воістину уподібнилися тим, які, за словом Псалмоспівця: « мають уста, та не говорять, мають очі, та не бачать, мають вуха, та не чують» (Пс. 113, 13-14). Вони заздалегідь вирішили убити святого князя, і Кавгадий з люттю відповів йому: «Не гідний ти милості, а гідний смерті». Вельможі донесли хану, що і тепер вони переконані у винуватості князя Михаїла і що він гідний смерті. Узбек сказав на це: «Якщо це справедливо, то так і зробіть». Після вироку вони приставили до засудженого сім сторожів, зв'язали князя, розграбували його одяг; в той же час вони прогнали від нього всіх його бояр і слуг, причому сильно побили їх; видалили і отця його духовного ігумена Олександра.

Так святий залишився один у руках безбожних. Одна лише розрада залишалася йому - молитва, і блаженний страстотерпець, не маючи злоби на ворогів своїх, став співати Богонатхненні псалми Давидові. На інший день - це була неділя - татари поклали на шию святого важку колоду, щоб збільшити муки блаженного; але він з лагідністю молився, та й виголошував: «Слава Тобі, Владико Чоловіколюбче, що Ти сподобив мене покласти нині початок муки моєї, сподоби ж мене і здійснити подвиг цей: нехай не збентежать мене слова лукавих і загрози безбожних та не злякають мене».

У той час хан рушив на полювання до берегів Терека. За звичаєм, його повинна була супроводжувати вся Орда. Вирушив також і святий Михаїл. Обтяжливо було це пересування для святого страждальця. На шиї його лежала важка колода; кожну ніч в ту ж саму колоду укладали і руки святого. Одне лише втішало його: до нього були допущені ігумен, ієреї і син його Костянтин. Весь час подорожі свого святий Михаїл проводив у пості, кожного тижня він сповідався і причастився святих Христових Таїн. Благочестивий князь ще замолоду мав звичай кожну ніч співати псалми Давидові. Тим більше тепер, засуджений на смерть, він утішав себе співом псалмів. Але так як вороги уклали руки страждальця в колоду, то перед ним з розгорнутим Псалтирем стояв юнак та й перевертав аркуші.

Так молився страстотерпець зі сльозами всяку ніч. Вдень лице його було ясне і світле; своїм лагідним словом він утішав оточуючих і намагався підбадьорити їх: «Не засмучуйтеся і не журіться, друзі мої, не засмучуйтеся тим, що той, якого ви звикли бачити колись у княжому вбранні, тепер закутий у колоди. Згадайте, скільки благ я отримав у своєму житті, невже ж я не хочу потерпіти за них? І що означає ця тимчасова мука в порівнянні з незліченними гріхами моїми? Ще більше повинен я страждати, щоб отримати прощення за свої гріхи. Згадайте, сам праведний і благочестивий Іов, будучи чистий, зазнав багато страждань. Вас засмучує колода? Не сумуйте, друзі мої, - скоро її не буде на шиї моїй».

Злісний Кавгадий і тепер не залишав в'язня, але намагався збільшувати його страждання. З метою вчинити наругу над святим Михаїлом, він звелів вивести його на торговицю, де було багато народу. Тут він наказав поставити святого князя на коліна перед собою, насміхався над ним, казав йому багато зневажливих слів. Потім, як би зворушений співчуттям, звернувся до нього з наступною промовою: «Знай, Михаїле, такий існує звичай у хана: якщо він розгнівається на кого, навіть зі своїх родичів, то наказує тримати його в колоді. Але коли гнів його пройде, тоді він повертає опальному колишні почесті. Так і тебе завтра або післязавтра звільнять, і ти будеш у більшій честі».

Потім, звернувшись до вартових, сказав їм: «Чому ви не знімете з нього колоди?»

Розуміючи, що Кавгадий знущається над нещасним в'язнем, вони відповідали з посмішкою: «Ми знімемо її завтра або післязавтра, як ти сказав». - «Так підтримайте тепер колоду, щоб вона не тиснула йому плечей».

Один із вартових став підтримувати колоду, поки мучитель пропонував святому різні питання. Але народу Кавгадий сказав, що князь за свої провини засуджений ханом на смерть. Нарешті, поглумившись над святим князем, Кавгадий велів відвести його. Трохи відійшовши, святий Михаїл захотів відпочити. Збігся різноплемінний натовп дозвільних глядачів: німці, греки, литовці, русичі, і з цікавістю дивилися на того, хто сидів колись на великокнязівському престолі в честі і слави, а нині в кайданах переносить наругу. Один з княжих отроків сказав святому мученику: «Князю, чи не краще тобі йти в свій намет і там відпочити? Ти бачиш, тут стоїть безліч народу, всі дивляться на тебе».

«І став я посміховиськом для них: ті що дивляться на мене похитують головами (Пс. 108, 25), - відповідав страждалець словами Священного Писання,-« Але Ти ж вивів мене з утроби, дав мені надію на Тебе від грудей матері моєї» (Пс. 21, 10).

Князь підвівся і попрямував до свого намету. З того часу на очах Христового страждальця завжди були сльози, бо він передбачав свій швидкий кінець.

Між тим Орда зупинилася в Заріччі Тереком, під містом Дедяковим, недалеко від міста Дербента. Вже двадцять шість днів нудився святий мученик. Не раз слуги пропонували йому: «Пане наш, великий князю, вже готові у нас для тебе провідники і коні. Біжи в гори, спаси собі життя». Але святий князь твердо відповів їм: «Я і раніше ніколи не бігав від ворогів своїх, не зроблю цього і нині. Якщо я один врятуюся, а бояри і слуги мої залишаться тут в біді, то яка мені честь буде за це? Не можу зробити цього. Нехай буде Господня воля!»

22 листопада рано вранці святий Михаїл звелів звершити заутреню і Божественну літургію. З розчуленням, обливаючись сльозами, слухав святий князь Божественну службу, сам прочитав правило перед Причастям. Благовірний князь сповідався і причастився святих Христових Таїн. Він готувався до смерті, тому що тієї ночі бачив сон, який сповіщав його про смерть. Після літургії князь попрощався з духовенством, яке було з ним (ігумен, два ієромонахи, два священики і диякон): кожного цілував, слізно просив не забувати його і завжди поминати у своїх молитвах. Потім він покликав до себе сина, князя Костянтина. Святий Михаїл дав йому останнє повчання про те, як треба тримати йому православну віру, шанувати храми Божі, духовний і чернечий чин, добро чинити дивним і жебракам. Потім страждалець-князь зробив розпорядження про свою отчину, про бояр і слуг, наказуючи обходитися з ними уважно і милостиво. Після того він сказав: «Дайте мені Псалтир, бо серце моє сповнене збентеженням». Коли він розкрив книгу, йому відкрилися наступні слова: «тремтить серце моє в мені, і страхіття смертельні напали на мене (Пс. 54, 5). Святий Михаїл сказав ієреям, які були із ним: «Скажіть мені, що означають ці слова?» Вони відповідали йому: «Володарю, нехай не тривожиться серце твоє словами цими, бо в тому ж псалмі сказано: «Покладайся на Господа у скорботах твоїх, і Він підтримає тебе. Ніколи Він не дасть упасти праведникові» (Пс. 54, 23).

Слова ці втішили страждальця, і він продовжував читання псалмів Давидових. Раптом до намету вбігає княжий отрок; він був блідий і переляканим голосом сказав: «Володарю, йдуть Кавгадий і Георгій з безліччю народу і прямують до твого намету». Тоді блаженний мученик лагідно зауважив: «Знаю, навіщо вони йдуть, - вбити мене». Потім він відіслав сина свого Костянтина під заступництво дружини хана. Між тим безбожні вбивці були вже недалеко від вежі святого Михаїла. Кавгадий і Георгій зупинилися на торговиці, недалеко від намету святого Михаїла, і зійшли з коней. Звідси вони послали вбивць до святого князя. Як дикі звірі, вбивці вскочили до намету, розігнали всіх князівських слуг. Святий у той час стояв на молитві і останній раз на землі прославляв свого Творця. Схопивши святого за колоду, вбивці вдарили його об стіну, так що стіна намету проломилася. Князь піднявся було на ноги. Тоді люті вбивці всім натовпом накинулися на нього, топтали ногами, немилосердно били, потім один з них, Романцев, вихопивши ніж, ударив ним святого князя в бік і повернув кілька разів ніж в рані, нарешті, вирізав серце. Так передав страждалець в руку Господа святу душу свою Христу. Мученицька смерть святого Михаїла сталась в середу, 05 грудня 1318 року, о третій годині дня.

Натовп татар і русичів, які були в Орді, накинулася на намет вбитого князя і розграбували його. Святе і чесне тіло мученика було кинуто і лежало без всякого покриву, бо вбивці зірвали зі святого князя шати. Один з лиходіїв прийшов на торговицю до Кавгадия і Георгія і сказав їм: «Наказ ваш виконано».

Тоді Кавгадий з князем швидко під'їхали до намету. Побачивши оголене тіло князя, Кавгадий з докором сказав Георгію: «Хіба він не старший тобі брат, все одно як батько? Що ж тіло його лежить без покриву, кинуте на поталу всім? Візьми його і вези в свою землю, поховаєш в отчині його, за вашим звичаєм».

Князь Георгій послухав цієї поради. Він наказав своїм слугам прикрити голе тіло святого, і один з них вкрив його своїм верхнім одягом. Потім князь наказав покласти тіло на велику дошку, а дошку підняти на віз і міцно прив'язати.

Син князя-мученика Костянтин, деякі бояри і слуги ледве встигли втекти до дружини хана і, користуючись заступництвом татарської цариці, їм вдалося уникнути побоїв. Інші бояри і слуги тверського князя були роздягнені, побиті і закуті в залізо. Завдавши смерті святого Михаїла, прихильники князя Георгія - князі та бояри - зібралися в одну вежу, пили вино, і кожен хвалився тим, яку провину він вигадав на страждальця.

Святе тіло князя Михаїла, за наказом Георгія, повезли в річку Адежь (що значить - гіркоту). Вночі два вартові були приставлені охороняти його. Але сильний страх напав на них; сторожа кинулися бігти від воза, де лежало тіло святого мученика. Рано вранці вони повернулися на своє місце, і бачать дивне диво: до воза прив'язана одна тільки дошка, тіло ж лежало особливо, раною до землі, причому з виразки вийшло багато крові. Права рука святого була підкладена під лицем його, а ліва перебувала біля рани. Дивно те, що в степу нишпорили багато хижих звірів, і жоден з них не смів доторкнутися до святих останків мученика. Так воістину смерть праведників чесна; смерть ж грішників люта. Злісний душогуб Кавгадий не уникнув праведного суду Божого: незабаром він був страчений за наказом хана Узбека.

У ту ж ніч багато з християн та іновірних бачили, як дві хмари спадали на те місце, де знаходилося чесне тіло убитого князя. Вони то сходилися, то розходилися, і сяяли, немов сонце. Вранці говорили: «Князь Михаїл - святий. Він убитий безвинно».

Від річки Адежі тіло святого повезли в Маджар. Тут купці, які знали святого Михаїла, хотіли прикрити тіло його дорогими тканинами і поставити у святому храмі. Однак бояри князя Георгія не дозволяли їм зробити цього, вони помістили його в хліві і приставили варту. Але Бог прославив дивним чином мощі Свого угодника: багато хто з жителів ночами бачили, що над тим місцем піднімався вогненний стовп від землі до небес. Інші ж бачили веселку, яка схилялася над тим хлівом. Звідси мощі святого Михаїла повезли далі; візок зі святими останками благовірного князя під'їжджала до Бездежу, і деякі з мешканців того міста бачили, що безліч народу зі свічками і кадилами оточувало тіло мученика, світлі вершники носилися в повітрі над колісницею. Коли тіло святого привезли туди, а поводирі не дозволили поставити його в церкві, але помістили на подвір'ї і стерегли цілу ніч. Один сторож наважився лягти на воза, де лежало тіло страждальця. Раптом невидима сила відкинула його далеко вбік. Сторож відчув себе хворим і з великим трудом міг піднятися на ноги, але, покаявшись у своєму прогріху, він отримав зцілення.

Нарешті, тіло князя-мученика привезли до Москви і поховали в кремлівському Спаському монастирі, у церкві Преображення. Благовірна княгиня Анна не знала про мученицький спочинок свого чоловіка. Через рік повернувся від хана князь Георгій з великокнязівським ярликом. Він привіз з собою з Орди тверських бояр і князя Костянтина Михайловича. Тоді в Твері дізналися про смерть святого Михаїла і про поховання його в Москві. Княгиня Анна і діти святого князя просили князя московського перевезти святі мощі мученика до Твері. Георгій ледь дав свою згоду. Тоді з Твері відправили до Москви бояр, щоб вони з торжеством перевезли мощі святого Михаїла. Прибулі до Москви змогли побачити дивне чудо, яким Господь благоволив прославити Свого угодника. Тління зовсім не торкнулося його святого тіла. Посланці взяли гріб з мощами святого і з великою честю понесли його до Твері. Коли хід наближалося до міста, княгиня Анна зі своїми синами Димитрієм, Олександром і Василем поїхали назустріч Волгою в насадах, а єпископ Варсонофій з усім священним собором і незліченною безліччю народу зустріли святі мощі на березі. Велике було ридання за плачем народу не було чутно церковного співу. Особливо ж гірко плакала княгиня Анна.

6 вересня 1320 року святі мощі благовірного князя Михаїла були поховані в побудованому ним соборному храмі Преображення Господа нашого Ісуса Христа, де були поховані і батьки його, великий князь Ярослав Ярославович і велика княгиня Ксенія.

Господу було угодно прославити Свого угодника багатьма чудесами. Ще до відкриття його чесних мощей благочестиві люди молилися біля його гробниці про зцілення своїх недуг і отримували зцілення. Місцеве святкування благовірному князю Михайлу в Твері почалося, ймовірно, незабаром після перенесення його мощей з Москви; загальноцерковне святкування йому встановлено на Соборі 1549 року.

У 1606 році на Руську землю напали поляки і литовці, вороги досягли Тверських терен і сильно спустошили країну. Але Господь послав Руській землі славного захисника. Вороги часто бачили, як з міста виїжджав дивовижний вершник на білому коні з оголеним мечем у руках. Страх тоді нападав на ворогів, і вони зверталися у втечу. Коли ватажки ворожого війська побачили ікону святого Михаїла, то вони з клятвою повідали святителю Тверському Феоктисту (управляв Тверській єпархією з 1603 по 1609 рр..), що дивовижний вершник, якого вони бачили, і був святий Михаїл.

Нетлінні мощі мученика-князя були знайдені в 1632 році, 24 листопада. При цьому відбулося багато чудес біля труни святого. Деякі бачили вогняний стовп над соборним храмом, де спочивали мощі. У 1655 році Тверь спіткало лихо - почалася сильна морова пошесть, і багато людей загинуло від цієї хвороби. Тодішній архієпископ Тверський Лаврентій (управляв Тверській єпархією з 1654 по 1657 рр..), З благословення патріарха, переклав мощі святого в нову раку. При цьому гробницю святого носили навколо міста. І з того ж дня хвороба припинилася. На спомин про таке чудесне заступництво святого Михаїла у Твері був встановлений хресний хід.

Апостоли від 70-ти: Филимон і Архип і мучениця рівноапостольна Апфія
Святий апостол Филимон і його дружина Апфія жили в місті Колоси в Фригії. Після прийняття Хрещення від святого апостола Павла, вони перетворили свій дім в дім молитви, де збирались всі віруючі у Христа колосини і звершувались Богослужіння, і присвятили себе служінню хворим і обездоленим. Апостол Филимон був поставлений єпископом міста Гази і проповідував Слово Боже по всій Фригії. Апостол Павло не залишив його без свого керівництва. До нього направив первоверховний апостол своє сповнене любові Послання, в котрому посилає благословення: « Филимонові улюбленому і співробітникові нашому, і Апфії, сестрі улюбленій, та Архипові сподвижникові нашому, і домашній твоїй церкві»( Флм.1,1-3). Онисим, про якого йде розповідь в Посланні, колишній раб Филимона, апостол від 70-ти. Під час гоніння Нерона(54-68) святі Филимон і Апфія, а також святий апостол Архип, який жив у Колосах, прийняли мученицьку смерть. Під час язичницького свята розлючений натовп увірвався в християнський храм, коли там звершувалось богослужіння. Всі зі страхом розбіглись, залишились тільки святі Филимон, Архип і Апфія. Їх схопили і повели до градоначальника. Святого Архипа розлючений натовп побив і порізав ножами, дорогою на суд він помер. Святі Филимон і апфія, за наказом правителя, були побиті камінням.

6 грудня пам'ять св. блгв. Кн. Олександра Невського. Свт. Митрофана, єп. Воронезького. Свт. Амфілохія, єп. Іконійського

Святий благовірний князь Олександр Невський
Святий благовірний князь Олександр Невський народився 30 травня 1220 року в м. Переславль-Заліський. Батько його, Ярослав, в Хрещенні Феодор (1246), "князь лагідний, милостивий і людинолюбний", був молодшим сином Всеволода III Велике Гніздо (1212), братом святого благовірного князя Юрія Всеволодовича (1238; пам'ять 4 лютого). Мати святого Олександра, Феодосія Ігорівна, рязанська княжна, була третьою дружиною Ярослава. Старшим сином був святий благовірний князь Феодор (1233; пам'ять 5 червня), переставився до Господа у віці 15 років. Святий Олександр був їхнім другим сином.

Дитинство його пройшло в Переславлі-Заліському, де княжив батько. Княжий постриг юнака Олександра (обряд посвячення у воїни) звершив у Спасо-Преображенському соборі Переславля святитель Симон, єпископ Суздальський (1226; пам'ять 10 травня), один з укладачів Києво-Печерського Патерика. Від благодатного старця-ієрарха отримав святий Олександр перше благословення на ратне служіння в Ім'я Бога, на захист Руської Церкви і Руської землі.

У 1227 році князь Ярослав, на прохання новгородців, був посланий братом, великим князем Володимирським Юрієм, княжити в Новгород Великий. Він узяв з собою синів, святих Феодора і Олександра. Незадоволені Володимирського князя новгородці незабаром запросили на князювання святого Михаїла Чернігівського (1246; пам'ять 20 вересня), і в лютому 1229 року Ярослав з синами пішов у Переславль. Справа кінчилася миром: в 1230 році Ярослав з синами повернувся до Новгорода, а дочка святого Михаїла, Феодулія, побралася зі святим Феодором, старшим братом святого Олександра. Після смерті нареченого 1233 року юна княжна пішла в монастир і прославилась у чернечому подвигу як Євфросинія Суздальська був святий благовірний князь Феодор (1233; пам'ять 5 червня), переставився до Господа у віці 15 років. Святий Олександр був їхнім другим сином.

Дитинство його пройшло в Переславлі-Заліському, де княжив батько. Княжий постриг юнака Олександра (обряд посвячення у воїни) звершив у Спасо-Преображенському соборі Переславля святитель Симон, єпископ Суздальський (1226; пам'ять 10 травня), один з укладачів Києво-Печерського Патерика. Від благодатного старця-ієрарха отримав святий Олександр перше благословення на ратне служіння в Ім'я Бога, на захист Руської Церкви і Руської землі.

У 1227 році князь Ярослав, на прохання новгородців, був посланий братом, великим князем Володимирським Юрієм, княжити в Новгород Великий. Він узяв з собою синів, святих Феодора і Олександра. Незадоволені Володимирського князя новгородці незабаром запросили на князювання святого Михаїла Чернігівського (1246; пам'ять 20 вересня), і в лютому 1229 року Ярослав з синами пішов у Переславль. Справа кінчилася миром: в 1230 році Ярослав з синами повернувся до Новгорода, а дочка святого Михаїла, Феодулія, побралася зі святим Феодором, старшим братом святого Олександра. Після смерті нареченого 1233 року юна княжна пішла в монастир і прославилася в чернечому подвигу як преподобна Єфросинія Суздальська (1250; пам'ять 25 вересня).

З ранніх років святий Олександр супроводжував у походах батька. У 1235 році він був учасником битви на річці Емайизі (у нинішній Естонії), де війська Ярослава цілковито розгромили німців. У наступному, 1236 році Ярослав їде до Києва, "посадивши" свого сина, святого Олександра, самостійно княжити в Новгороді. У 1239 році святий Олександр одружився, взявши в дружини дочку Полоцького князя Брячислава. Деякі історики говорять, що княгиня у святому Хрещенні була тезоіменита своєму святому чоловікові і носила ім’я Олександра). Батько Ярослав благословив їх при вінчанні Федорівською іконою Божої Матері ( в Хрещенні батька звали Феодор). Ця ікона постійно була потім при святому Олександрі, як його молитовний образ, а потім на згадку про нього була взята з Городецького монастиря, де він помер, його братом, Василем Ярославовичем Костромським (1276), і перенесена до Костроми.

Починався найважчий час в історії Русі: зі сходу йшли, знищуючи все на своєму шляху, монгольські орди, із заходу насувалися німецькі лицарські полчища, які блюзнірськи називали себе, з благословення папи Римського, "хрестоносцями", носіями Хреста Господнього. У цей грізний час Промисел Божий передбачив для спасіння Русі святого князя Олександра - великого воїна-молитовника, подвижника і будівничого землі Руської. - "Без Божого веління не було б князювання його". Скориставшись навалою Батия, розгромом наших міст, сум'яттям і горем народу, загибеллю його кращих синів і вождів, полчища хрестоносців вторглися в межі Вітчизни. Першими були шведи. "Король римської віри з Опівнічний країни", Швеції, зібрав у 1240 році велике військо і на безлічі кораблів послав до Неви під командуванням свого зятя, Ярла (тобто князя) Біргера. Гордий швед надіслав у Новгород до святого Олександру гінців: "Якщо можеш, чини опір, - я вже тут і заполоню твою землю".

Святий Олександр, йому не було тоді ще 20 років, довго молився в храмі Святої Софії, Премудрості Божої. І, згадавши псалом Давидів, сказав: "Суди, Господи, тих що зневажають мене і даремне борються зі мною, прийми зброю і щит, стань на допомогу мені". Архієпископ Спиридон благословив святого князя й військо його на битву. Вийшовши з храму, святий Олександр зміцнив дружину сповненими віри словами: "Не в силі Бог, а в правді. Одні - зі зброєю, інші - на конях, а ми ж Ім'я Господа, Бога нашого закличмо! Вони похилились і впали, ми ж повстали і тверді були". З невеликою дружиною, сподіваючись на Святу Трійцю, князь поспішив на ворогів, - чекати підмоги від батька, що не знав ще про напад ворогів, не було часу.

Але було чудне знамення: воїн Пелгуй, у святому Хрещенні Филип, що стояв у морському дозорі бачив на світанку 15 липня човен, що пливе по морю, і на ньому святих мучеників Бориса і Гліба, в кармазині. І сказав Борис: "Брате Глібе, вели гребти, та допоможемо небожеві нашому Олександру". Коли Пелгуй повідомив про видіння князя, який прибув, святий Олександр наказав заради побожності нікому не говорити про диво, а сам, підбадьорений, мужньо повів з молитвою військо на шведів. "І була січа велика з латинянами, і перебив силу-силенну, і самому ватажку поклав печатку на обличчя гострим своїм списом". Ангел Божий незримо допомагав православному воїнству: коли настав ранок, на іншому березі річки Іжори, куди не могли пройти воїни святого Олександра, знайшовши було безліч перебитих ворогів. За цю перемогу на річці Неві, здобуту 15 липня 1240, народ назвав святого Олександра Невським.

Небезпечним ворогом залишалися німецькі лицарі. У 1241 році блискавичним походом святий Олександр повернув давню руську фортецю Копор'є, вигнавши лицарів. Але у 1242 році німцям вдалося захопити Псков. Вороги похвалялися "підпорядкувати собі весь слов'янський народ". Святий Олександр, виступивши в зимовий похід, звільнив Псков, цей стародавній Дім Святої Трійці, а навесні 1242 року дав Тевтонському ордену рішучий бій. На льоду Чудського озера 5 квітня 1242 року зійшлися обидва війська. Звівши руки до Неба, святий Олександр молився: "Суди мене, Боже, і розсуди заколот мій з народом велемовний і допоможи мені, Боже, як давніше Мойсеєві, на Амалика й прадіду моєму, Ярославу Мудрому, на окаянного Святополка". За його молитвою, з допомогою Божою, і ратним подвигом хрестоносці були повністю розгромлені. Була страшна січа, такий тріск лунав від ламких списів і мечів, що, здавалося, ніби замерзле озеро рушило, і не було видно льоду, бо він вкрився кров'ю. Звернених у втечу ворогів гнали і сікли воїни Олександрові, "немов неслися вони в повітрі, і нікуди було тікати ворогові". Безліч полонених вели потім слідом за святим князем, і йшли вони посоромлені.

Сучасники ясно розуміли всесвітнє історичне значення Льодового побоїща: прославилося ім'я святого Олександра по всій Святій Русі, "по всіх країнах, до моря Єгипетського і до гір Араратських, по обидві сторони Варязького моря і до великого Рима".

Західні межі Руської землі були надійно захищені, настав час захистити Русь зі Сходу. У 1242 році святий Олександр Невський зі своїм батьком, Ярославом, виїхав в Орду. Митрополит Кирил благословив їх на нове многотрудне служіння: потрібно було перетворити татар з ворогів і грабіжників в шанобливих союзників, потрібна була "лагідність голуба і мудрість змії".

Священну місію захисників Руської землі Господь увінчав успіхом, але на це були потрібні роки праць і жертв. Князь Ярослав віддав за це життя. Уклавши союз з ханом Батиєм, він повинен був, проте, їхати в 1246 році в далеку Монголію, до столиці всієї кочової імперії. Становище самого Батия було важким, він шукав підтримки у руських князів, бажаючи відокремитися зі своєю Золотою Ордою від дальньої Монголії. А там, у свою чергу, не довіряли ні Батиєві, ні русичам. Князь Ярослав був отруєний. Він помер в муках, лише на 10 днів переживши святого мученика Михаїла Чернігівського, з яким колись ледь не поріднився. Заповіданий батьком союз із Золотою Ордою - необхідний тоді для запобігання нового розгрому Русі - продовжував зміцнювати святий Олександр Невський. Син Батия Сартак, який прийняв християнство, який завідував у Орді руськими справами, стає його другом і побратимом. Обіцяючи свою підтримку, святий Олександр дав можливість Батию виступити в похід проти Монголії, стати головною силою у всьому Великому Степі, а на престол в Монголії звести вождя татар-християн, хана Мунке (в більшості своїй татари-християни сповідували несторіанство).

Не всі руські князі володіли прозорливістю святого Олександра Невського. Багато хто в боротьбі з татарським ярмом сподівалися на допомогу Європи. Переговори з Римським Папою вели святий Михайло Чернігівський, князь Данило Галицький, брат святого Олександра, Андрій. Але святий Олександр добре знав долю Константинополя, захопленого і розгромленого в 1204 році хрестоносцями. І власний досвід навчав його не довіряти Заходу. Данило Галицький за союз з папою, який нічого йому не давав, заплатив зрадою Православ'ю - унією з Римом. Святий Олександр не бажав цього рідній Церкві. Коли у 1248 році посли Римського папи з'явилися спокушати і його, він написав у відповідь про вірність українців Христовій Церкві і вірі семи Вселенських Соборів: "Оце все старанно сповідуємо, а від вас навчання не приймемо". Католицтво було неприйнятне для Руської Церкви, унія означала відмову від Православ'я, відмову від джерела духовного життя, відмову від призначеного Богом історичного майбутнього, приречення самих себе на духовну смерть. У 1252 році багато руських міст повстали проти татарського іга, підтримавши Андрія Ярославича. Положення було дуже небезпечним. Знову виникла загроза самому існуванню Русі. Святому Олександру довелося знову їхати в Орду, щоб відвести від руських земель каральне нашестя татар. Розбитий, Андрій втік до Швеції шукати допомоги в тих самих розбійників, яких за допомогою Божою громив на Неві його великий брат. Святий Олександр став єдиновладним великим князем всієї Русі: Володимирським, Київським і Новгородським. Велика відповідальність перед Богом та історією лягла на його плечі. У 1253 році він відбив новий німецький набіг на Псков, в 1254 році уклав договір про мирні кордони з Норвегією, у 1256 році ходив походом у Фінську землю. Літописець назвав його "темним походом", руське військо йшло крізь полярну ніч, "ідучи непрохідними місцями, бо не бачили ні дня, ні ночі". У темряву язичництва святий Олександр ніс світло Євангельської проповіді та православної культури. Все Помор'я було просвічене і освоєно русичами.
У 1256 році помер хан Батий, а незабаром був отруєний його син Сартак, побратим Олександра Невського. Святий князь втретє поїхав в Сарай, щоб підтвердити мирні відносини Русі і Орди з новим ханом Берке. Хоча наступник Батия прийняв іслам, він потребував союзу з православною Руссю. У 1261 році стараннями святого Олександра і митрополита Кирила була заснована в Сараї, столиці Золотої Орди, єпархія Руської Православної Церкви.
Настала епоха великої християнізації язичницького Сходу, в цьому було пророче вгадане святим Олександром Невським історичне покликання Русі. Святий князь використовував будь-яку можливість для підвищення рідної землі і полегшення її хрещеного жеребу. У 1262 році за його вказівкою у багатьох містах були перебиті татарські збирачі-данини і вербувальники воїнів - баскаки. Чекали татарської помсти. Але великий заступник народу знову поїхав в Орду і мудро направив події зовсім в інше русло: посилаючись на повстання русичів, хан Берке припинив посилати данину в Монголію і проголосив Золоту Орду самостійною державою, зробивши її тим самим заслоном для Русі зі Сходу.
Ця дипломатична поїздка святого Олександра Невського в Сарай була четвертою і останньою. Майбутнє Русі було врятовано, борг його перед Богом був виконаний. Але і сили були віддані всі, життя було покладено на служіння Руської Церкви. На зворотному шляху з Орди святий Олександр смертельно захворів. Не доїжджаючи до Володимира, у Городці, в монастирі князь-подвижник віддав свій дух Господу 14 листопада 1263 року, завершивши многотрудний життєвий шлях прийняттям святої чернечої схими з ім'ям Олексій.

Митрополит Кирил, духовний батько і сподвижник у служінні святого князя, сказав в надгробному слові: "Знайте, діти мої, бо вже зайшло сонце землі Суздальської. Не буде більше такого князя в Руській землі". Святе тіло його понесли до Володимира, дев'ять днів тривав шлях, і тіло залишалося нетлінним. 23 листопада, під час поховання його в Різдвяному монастирі у Володимирі, було явлено Богом "диво дивне воно і пам'яті гідне". Коли покладено було тіло святого Олександра в раку, економ Севастьян і митрополит Кирил хотіли розтиснути йому руку, щоб вкласти напутні духовні грамоти. Святий князь, як живий, сам простяг руку й узяв грамоту з рук митрополита. "І обійняв їх жах, і ледь відступили від гробниці його. Хто не здивується тому, якщо був він мертвий і тіло було привезено здалеку в зимовий час". Так прославив Бог свого угодника - святого воїна-князя Олександра Невського. Загальноцерковне прославлення святого Олександра Невського здійснилося за митрополита Макарія на Московському Соборі 1547 року. Канон святому складений тоді ж володимирським іноком Михайлом.
Житіє святого Олександра Невського відомо в декількох редакціях. Первісна редакція була написана в 1282 - 1283 роках у Володимирському Різдвяному монастирі, який був центром церковного шанування святого князя (там тепер встановлено йому пам'ятник). Воно збереглося у складі Лаврентіївського та Псковського Другого літопису. Друга редакція увійшла до Новгородського Першого літопису. Решта редакції належать до XVI і XVII століть: Володимирська редакція (1547 - 1552), що увійшла у Великі Четьї- Мінеї митрополита Макарія; Псковська редакція, складена Василієм Псковітянином (згодом Варлаам, митрополит Ростовський) між 1550 і 1552 роками, редакція Степенної книги (1560 - 1563) та інші.

Святитель Митрофан, Воронезький
Святитель Митрофан, єпископ Воронезький, в миру Михаїл, народився 8 листопада 1623 року. В синодику, який належав святителю, перелік імен починається з осіб, зодягнених в священний сан, і це дає привід припускати, що він походив зі священицького роду. З Духовного заповіту святителя Митрофана відомо, що він « народився від благочестивих батьків і вихований ними в непорочному благочесті Східної Церкви, в православній вірі». До сорокалітнього віку святитель жив в миру : був одружений, мав сина Іоанна і служив приходським священиком. Місцем пастирської діяльності ієрея Михаїла було село Сидоровське, що знаходилось біля ріки Молохти, притоки Тези, яка впадала в Клязьму, неподалік від міста Шуї ( зараз Володимирської області).
Втративши дружину, священик Михаїл прийняв постриг з іменем Митрофан в Золотниковській пустині в 1663 році. В синодику обителі запис роду святителя Митрофана починається словами: « рід чорного священика Митрофана Сидоровського». Через три роки чернечого життя ієромонах Митрофан обраний на ігумена Яхромської Косминої обителі. Цим монастирем він керував 10 років, показавши себе смиренним настоятелем.
Патріарх Іоаким ( 1674-1690 рр.), дізнавшись про високе благочестя святого Митрофана, возвів його в 1675 році в сан архімандрита знаменитого в той час Макарієво-Унженського монастиря. В цій обителі святий також плідно потрудився. В 1682 році архімандрита Митрофана було рукопокладено на єпископа Воронезького.
Початок архіпастирського служіння святителя Митрофана співпав з тяжким для Русі часом смут і церковного розколу. Проте архіпастир не боявся ніяких труднощів і постійно закликав свою паству до морального виправлення. Він почав будівництво кафедрального храму на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці. У 1692 році собор з приділами на честь Архистратига Михаїла і Святителя Миколая був освячений. Під час 20-ти літнього святительства Митрофана кількість храмів єпархії збільшилось з 182 до 239, було засновано 2 монастирі.
Перший Воронезький святитель ревно піклувався про нужди пастви. Він утішав бідних і багатих, був покровителем вдів і сиріт, заступником скривджених. Його дім був готелем для подорожніх і лікарнею для хворих. Молився святий не тільки за живих, але й за спочилих християн, і особливо за воїнів, загиблих за Вітчизну, записуючи їхні імена в синодик. Поминаючи їх за проскомидією, святитель Митрофан говорив: « Якщо праведна душа, то більшої частини сподобляється, якщо ж грішна, то буде причасницею милості Божої».
Відомо про велику дружбу святителя Митрофана з святителем Питиримом, єпископом Тамбовським. Вони не тільки підтримували переписку, але й зустрічались для духовних бесід.
Святитель Митрофан не боявся накликати на себе і гнів царя. Святитель відмовився йти в палац до Петра І, тому що там стояли статуї язичницьких богів. За цей вчинок святому Митрофану загрожувала царева опала, проте цар промислом Божим наказав позабирати ці статуї і ще більше почав шанувати святителя. Упокоївся святитель Митрофан в глибокій старості у 1703 році, прийнявши перед смертю схиму з іменем Макарій.

Святитель Амфілохій, єпископ Іконійський
Святитель Амфілохій, єпископ Іконійський, народився в Кесарії Кападокійській, в місті, яке дало світові найвеличніших отців і учителів Православної Церкви. Двоюрідній брат святого Григорія Богослова, близький друг святого Василія Великого, їхній ученик, послідовник і однодумець, святий Амфілохій багато потрудився на ниві Христовій. До того, як Господь покликав його до святительського служіння, він приблизно сорок років жив в пустелі, строгим аскетом. В 372 році упокоївся Іконійський єпископ. Ангели Господні тричі являлись святому Амфілохію у видіннях, закликаючи його йти в Іконію на святительський подвиг. Істинність цих видінь була підтверджена тим, що Ангел, який явився в третій раз, разом зі святим заспівав ангельську пісню: « Свят, Свят, Свят Господь Саваоф». Небесний посланник повів святого в найближчий храм, де собор Ангелів руко поклав Амфілохія на єпископа.
Святитель Амфілохій повертаючись у свою келію зустрів сім єпископів, які розшукували його, щоб поставити єпископом в Іконії.
Святитель розповів їм, що вже рукопокладений Ангелами.
Багато років пас святитель Амфілохій ввірену йому Господом паству. Молитва праведника була настільки дерзновенна, що він міг випрошувати в Господа зцілення душевних і тілесних хвороб. Мудрий святитель володів даром письменника і проповідника. Строгий православний Богослов, святитель викривав єресі аріан та євноміан. Він брав участь в діяннях Другого Вселенського Собору ( 381р.) і очолив боротьбу проти єресі Македонія. В 394 році святий єпископ Іконійський Амфілохій з миром відійшов до Господа.

7 грудня пам'ять вмц. Єкатерини. Вмч. Меркурія. Мч. Меркурія Смоленського. Прп. Меркурія, посника Києво-Печерського

kateryna

 

Свята великомучениця Єкатерина

8 грудня пам'ять священномучеників Климента, папи Римського, і Петра, архієпископа Александрійського

Священномученик Климент, папа Римський
Священномученик Климент, папа Римський, народився в Римі у багатій і знатній сім’ї. В силу обставин з дитнстварозлучений з батьками, Климент виховувався у чужих людей. Живучи в Римі юнак отримав прекрасну освіту, був приближений до імператорського двору і жив розкішно. Але його не радували утіхи, язичеська премудрість не зваблювала його. Він почав задумуватись над смислом життя. Коли в столицю дійшли звістки про Христа і Його вчення, святий Климент залишив дім і власність та вирушив у ті землі, де проповідували апостоли. В Александрії Климент зустрів святого апостола Варнаву, слова котрого слухав з глибокою увагою, всім серцем сприймаючи силу та істину Слова Божого. Прибувши в Палестину, святий Климент прийняв Хрещення від святого апостола Петра і став його ревним учеником і постійним супутником розділяючи з ним його труди і страждання. Апостол Петро незадовго до своїх страждань руко положив святого Климента на єпископа міста Риму. Після кончини апостола, а за ним святого Лина, єпископа Римського ( 67-79рр.), і його преємника, святого єпископа Анаклета ( 79-91рр.), на Римській кафедрі знаходився свтий Климент. ( з92 по 101 роки).
Побожне життя, милосердя і молитовний подвиг святого папи Климентанавернули багатьох до Христа. Так, одного разу в день Пасхи ним було охрещено разом 424 людини. Серед охрещених були люди різних станів: раби, правителі, члени імператорської сім’ї.
Язичники, бачачи успіхи його апостольської проповіді донесли на святителя імператору Траяну ( 98-117рр.), звинувативши святого у тому, що він хулить язичницьких богів. Імператор вигнав святого Климента зі столиці, відправивши його в Крим на роботи в інкерманські каменоломні неподалік від Херсонесу. Багато учеників святителя послідували за ним , обираючи добровільне вигнання замість розлуки з духовним отцем. Прибувши на місце заслання, святий Климент зустрів багато віруючих християн, засуджених працювати у складних умовах, повністю без води. Він помолився разом із засудженими, і Господь в образі Агнця явив йому місце джерела, з якого вилилась ціла ріка. Це чудо привело до святителя безліч людей. Слухаючи ревного проповідника, сотні язичників навернулись до Христа. Кожного дня хрестилось по 500 чоловік і більше. І там, в каменоломнях, був вирубаний храм, в якому він священнодіяв.
Апостольська діяльність святого викликала гнів імператора Траяна, і він наказав утопити святого Климента. Мученика вкинули в море з якорем на шиї. Це сталося в 101 році.
За молитвами вірних учеників святителя, Корнилія і Фіви, та всього народу море відійшло, і люди знайшли на дні в нерукотворному храмі ( « Ангельській церкві») нетлінне тіло свого пастиря. Після цього щороку в день мученицької кончини святителя Климента море відступало і протягом семи днів християни могли поклонятися його святим мощам. Тільки в ІХ столітті, під час царювання Константинопольського імператора Никифора ( 802 811 рр.) за Божим попущенням, мощі святого Климента стали недоступні для поклоніння на 50 років. При імператорі Михаїлі і матері його Феодорі ( 855-867 рр.) Херсонес відвідали рівноапостольні Кирил і Мефодій. Дізнавшись про заховані мощі святого Климента, вони пробудили єпископа Херсонеського Георгія до соборної молитви Господу за відкриття молей священномученика. Після соборного служіння святих Кирила і Мефодія та прибулого з Царгороду духовенства і усеїдної молитви всіх хто зібрався на поверхні моря в північ чудесно з’явились мощі єпископа Климента. Їх чудесно перенесли до міста в храм святих Апостлолів. Частина святих молей була принесена святими Кирилом і Мефодієм до Риму, ап. свята глава потім була перенесена до Києва святим рівноапостольним князем Володимиром (+1015 р.) і покладена в Десятинному храмі разом з мощами святої Фіви, де був влаштований приділ на честь святого Климента. Пам'ять священномученика Климента свято вшановується на наших землях ще з часів Древньої Русі. Зараз глава святого Климента зберігається у Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі серед мироточивих глав.
Святитель Климент, якого відносять до мужів апостольських, залишив нам духовну спадщину – два послання до Коринф’ян - перші після писань святих апостолів писемні пам’ятки християнського вчення.

Святий священномученик Петро, архієпископ Александрійський
Святий священномученик петро, архієпископ Александрійський, народився і виріс в Александрії. Був високоосвіченим займав посаду начальника Александрійської школи. В 300 році він почав керувати Александрійською Церквою, ставши преємником свого вчителя і духовного наставника єпископа Феони. Вигнаний з міста під час переслідування християн при імператорах Діоклетіані та Максиміані, святий Петро побувавши у багатьох містах імперії, знову повернувся у своє рідне місто. Щоб і в цей складний час особисто очолити Алексанрійську Церкву. Святитель таємно відвідував в’язнів-християн у темниці, підтримував в них твердість у вірі, допомагав вдовам і сиротам, проповідував Слово Боже, безперестанно молився і звершував Богослужіння. І Господь оберігав його від рук гонителів. В цей смутний час на Церкву повстав вчитель злочестя Арій, який відкидав Божество Ісуса Христа. Святий Петро виступив проти нього, прокляв єретика і відлучив його від Церкви. І навіть тоді, коли Арій через учеників святителя умовляв владику Петра зняти з нього відлучення, стверджуючи, що розкаюється і відмовляється від свого лжевчення, святитель , керований Духом Святим, прозрів неправдивість і підступність Відречення Арія і заповідав своїй пастві не вірити Арію і не приймати його у церковне спілкування.
Під мудрим керівництвом святого Петра Александрійська Церква, не дивлячись на гоніння, міцніла і примножувалась. Але ось. За наказом імператора Максиміана ( 305 – 311рр.), і засуджений до смертної кари. Багато людей зібралось біля входу у темницю, виявляючи своє незадоволення. Бажаючи уникнути народного заколоту і кровопролиття, святитель направив владі листа, в котрому пропонував розібрати задню стіну темниці для того, щоб його могли таємно від народу вивезти на страту. Темно вночі святий Петро сам вийшов на зустріч катам, які вивели його за міські стіни і відрубали йому голову на тому самому місті де колись був страчений апостол Марк, а Голос з неба, котрий чула одна свята діва в цю ніч сповістив: « Петро – початок Апостолів, Петро – кінець олександрійських мучеників». Це відбулося в 311 році. Вранці, дізнавшись про кончину свого єпископа натовпи людей вирушили до місця страти, взяли тіло і голову мученика, принесли в церкву і, зодягнувши в єпископські одежі, посадили на час відспівування на горньому місці. При житті святитель Петро сідав лише на підніжжя його, тому що, за словами святителя, бачив Божественне світло, яке охоплювало горнє місце, і не насмілювався, за смиренням, сходити на нього.
Святий Петро, великий ревнитель Православ’я, відомий також як великий Богослов. Окремі місця з його книги «Про Божество» зачитувались на Ефеському і Халкидонському Соборах. З його творів найбільш відомі і найбільш цінні для Церкви « Правила».

9 грудня пам'ять свт. Інокентія, єп. Іркутського. Освячення церкви св. вмч. Георгія в Києві. Прп. Аліпія стовпника

Святитель Інокентій, єпископ Іркутський
Святитель Інокентій, єпископ Іркутський походив із старовинного українського шляхетського роду з Волині, який потім переселився на Чернігівщину. Як припускають, народився майбутній святитель в 1680 або 1682 роках на Чернігівщині навчався в Київській академії, яку закінчив 1706 або 1708 р. У 1708 році став ченцем Києво-Печерської Лаври. При постригу одержав ім’я Інокентій. Відразу був висвячений на ієродиякона, потім на ієромонаха. Належав до здібних богословів. У 1710 році за наказом вищої церковної влади призначений викладачем Московської слов’яно-греко-латинської академії і був змушений назавжди покинути Україну. В Академії викладав граматику, філософію, метафізику та моральне богослів’я. У 1714 році його призначено префектом Академії. У 1719 році ієромонаха Інокентія переведено до Олександро-Невської Лаври, що в Петербурзі. В 1721році 5 березня святого Інокентія хіротонізовано на єпископа Переяславського ( на Московщині) з одночасним призначенням до Китаю для проповіді та поширення православної віри. Він мав бути першим православним єпископом в Китаї. Але єпископа Інокентія китайці не впустили до країни. Чекаючи на дозвіл в’їзду до Китаю, святитель Інокентій до 1725 року перебував у прикордонній місцевості Селенгинська, а весною того ж року переїхав до Іркутська, не маючи ще призначення. У 1727 році був призначений першим єпископом Іркутської новозаснованої кафедри. Тут святитель жертовно потрудився понад чотири роки, аж до смерті 27 листопада 1731 року, проповідуючи Христову віру, хрестячи поган, розбудовуючи школи та притягуючи до себе всіх своєю щирістю, доступністю, не користолюбством та іншими чеснотами. В 1764 році його мощі було знайдено нетлінними. Біля них відбувалося і відбувається безліч чудес через які прославляється Бог, Дивний у святих своїх. Пам'ять святителя Інокентія свято шанується православними християнами, особливою і торжественною є вона на Волині, оскільки святитель Інокентій ( Кульчинський) є одним із небесних покровителів Волинської землі.

Освячення церкви святого великомученика Георгія в Києві
У руських князів, починаючи з рівноапостольного князя Володимира, існував благочестивий звичай засновувати храми на честь своїх Ангелів-хранителів. Так, рівноапостольний Володимир в Хрещенні Василій, побудував в Києві і Вишгороді храми в ім’я святителя Василія Великого, князь Ізяслав І ( 1054-1068 рр), в Хрещенні Димитрій, побудував в Києві храм і монастир на честь святого великомученика Димитрія Солунського, благовірний князь Ярослав Мудрий ( 1019-1054 рр.), у святому Хрещенні Георгій поклав початок храму і чоловічому монастирю на честь свого Ангела-охоронителя – великомученика Георгія, а також побудував храм в ім’я святої великомучениці Ірини, Ангела-хранителя своєї дружини. Храм на честь великомученика Георгія знаходився перед воротами Святої Софії, на його будівництво князь Ярослав витратив великі кошти, у будівництві храму брала участь велика кількість будівників 26 листопада храм був освячений святителем Іларіоном, митрополитом Київським, і встановлене щорічне святкування на честь цієї події.

Преподобний Аліпій стовпник
Преподобний Аліпій стовпник народився в місті Адріанополі у Пафлагонії. Мати його, християнка, рано овдовівши, віддала сина на послух і навчання єпископу Феодору, а сама , роздавши майно убогим, стала подвизатися при церкві і була удостоєна звання диякониси.
З юних літ святий Аліпій бажав присвятити своє життя Богу і прагнув до усамітненого життя, однак єпископ Феодор не відпускав його від себе. Одного разу, коли преподобний Аліпій супроводжував свого Владику в Константинополь, йому було видіння святої мучениці Євфимії, яка закликала преподобного Аліпія повернутися до Адріанополя і заснувати церкву її імені. На кошти пожертвувані віруючими Адріанополя, святий Аліпій побудував церкву на честь святої мучениці Євфимії на місті закинутого язичницького кладовища, оточеного легіонами бісів. Поряд з храмом, під відкритим небом, на верху язичницького надгробку святий збудував собі стовп. П’ятдесят три роки преподобний Аліпій подвизався на стовпі, молячись Богові і повчаючи багатьох. Біси, які наповняли язичницьке кладовище, нападали вночі на подвижника, побиваючи його камінням. Святий Аліпій за ніщо вважав зусилля духів темряви. Він розібрав навіть той легкий навіс над стовпом, котрий закривав його від дощу і вітру. Переможені стійкістю святого біси назавжди покинули це місце, освячене подвигом добровільного мучеництва. Лише за 14 років до смерті святий Аліпій не зміг більше стояти і вимушений був через хворобу ніг лежати на боку, переносячи тяжкі страждання зі смиренною вдячністю. Біля стовпа преподобного поступово виникло два монастирі: з однієї сторони чоловічий, з іншої жіночий. Преподобний Аліпійввів для обох монастирів строгі устави і до своєї кончини керував обителями. Упокоївся преподобний в 640 році, у віці 118 років. Тіло спочилого стовпника було поховане у заснованій ним церкві на честь святої мучениці Євфимії. Святі мощі угодника Божого зціляли тих багатьох людей, які з вірою приходили до них.

10 грудня ікони Божої Матері, званої «Знамення»

Ікона Божої Матері, звана «Знамення».
Знамення Пресвятої Богородиці, що в Новгороді Великому було у 1170 році. Ікона Божої Матері «Знамення», зображає Пресвяту Богородицю, у сидячому положенні. Цариця Небесна молитовно піднімає свої руки; на грудях в Неї, на фоні круглого щита ( або сфери) – благословляючий Божественний Младенець – Спас-Емануїл. Таке зображення Богоматері відноситься до числа найперших Її іконописних образів. В усипальниці святої Агнії в Римі є зображення Богоматері з простертими в молитві руками і з Младенцем, Який сидить на Її колінах. Це зображення відноситься до IV ст. Крім того відомий древній візантійський образ Богоматері « Нікопеї», VI ст., де Пресвята Богородиця зображена сидячою на троні. Вона тримає обома руками овальний щит з образом Спаса-Емануїла. Ікони Божої Матері, відомі під назвою « Знамення», з’явились на Русі в ХІ-ХІІ стт., а називатися стали так після чудесного знамення від Новгородської ікони, яке сталося в 1170 році.
Цього року об’єднані війська руських удільних князів, керовані сином суздальського князя Андрія Боголюбського, підійшли до стін Великого Новгороду. Новгородцям залишалося лише одне - уповати на Божу поміч. Дні і ночі молились вони, благаючи Господа не залишати їх. На третю ніч почув архієпископ Новгородський Ілля дивний голос, що наказував йому взяти з церкви Спаса Преображення, Ілліній вулиці образ Пресвтої Богородиці і винести його на міську стіну. Коли ікону переносили, вороги випустили в хресний хід хмару стріл, і одна з них встромилась у іконописний лик Богородиці. З очей Її витекли сльози, та ікона повернулась ликом до міста. Після цього Божественного знамення ворогів охопив незрозумілий страх, вони стали вражати один одного , а підбадьорені Господом новгородці безстрашно поспішили в бій і перемогли.
На згадку про чудесне заступництво Цариці Небесної архієпископ Ілля тоді ж встановив свято на честь Знамення Божої матері, котре і до нині святкується Православною Церквою на наших землях. Афонський чернець – ієромонах Пахомій Логофет, який був присутній на святкуванні на честь цієї ікони на Русі, написав на це свято два канони. На деяких Новгородських іконах Знамення, крім Богоматері з Предвічним Младенцем, зображаються і чудесні події 1170 року. Чудотворна ікона 186 років після цього явлення знаходилась в тій же церкві Спаса Преображення на Ілліній вулиці. В 1356 році для неї був побудований храм Знамення Пресвятої Богородиці, який став собром Знаменського монастиря.
Багаточисельні списки з ікони Знамення відомі по всій Русі, особливо вшановується вона в Росії. Деякі зі списків також прославились чудесами. До найбільш відомих слід віднести Дионісієво-Глушицьку, Алабацьку, Курську, Серафимо-Понетаївську.

Святий великомученик Яків Персянин
Народився у IV ст. в благочестивій християнській сім’ї, багатій, знатній. Жінка його теж була християнкою. Дітей своїх подружжя виховало в благочесті, прищеплюючи їм любов до молитви і Священного Писання. Яків займав високу посаду при дворі перського царя Іздегерда ( 399-420 рр.) і його преємника Варахрана ( 420-438рр.). В одному з військових походів Яків, спокушений царською милістю, забоявшись визнати себе християнином приніс жертву ідолам. Дізнавшись про це, жінка і мати у глибокому відчаї написали йому листа, в якому докоряли йому і закликали покаятись. Отримавши послання, Яків усвідомив тяжкість свого гріха і, і уявив собі весь жах відречення від нього не тільки рідних, але й Господа Бога. Він став гірко плакати і благати Всевишнього за прощення. Соратники його, почувши, що він молиться Господу Ісусу Христу, донесли про це царю. На допиті святий яків, укріпившись духом, мужньо сповідав свою віру в Єдиного Істинного Бога. Ніякі умовляння царя відректись від Христа не змогли похитнути його. Цар наказав віддати святого на смерть. Мученика поклали на плаху і відсікли по черзі пальці на руках і ногах, потім руки і ноги. Протягом катування святий яків безперестанно підносив до Господа подячні молитви за те, що Він дав йому можливість в тяжких муках спокутувати сподіяний гріх. Стікаючому кров’ю мученику відрубали голову.

11 грудня пам'ять прмч. і спов. Стефaна Нового. Мч. Іринарха і з ним 7-и жон.Свт. Феодора, архієп. Ростовського

Святий преподобномученик і сповідник Стефан Новий
Святий преподобномученик і сповідник Стефан Новий народився у 715 році в Константинополі в благочестивій християнській сім’ї. Його батьки , маючи двох дочок, молили Господа. Про народження сина.. Новонародженого Стефана мати принесла у Влахернський храм на честь Пресвятої Богородиці і присвятила Богу.
У той час імператор Лев Ісавр ( 716-741 рр.) почав гоніння на святі ікони і на їхніх шанувальників. Прихильники іконоборчої єресі при підтримці царя захоплювали головуючі позиції в імперії та Церкві. Гнане сильними світу цього збереглося віддалених від столиці монастирях, в усамітнених келіях і в серцях мужніх і вірних своїх послідовників. Православні батьки святого Стефана, сумуючи через навколишнє нечестя віддалились з Константинополя у Вифанію, а свого шістнадцятилітнього сина віддали на послух блаженному Іоанну, який подвизався в усамітненому місці на горі святого Авксентія. Більше 15-ти років пробув святий Стефан у блаженного Іоанна, повністю віддавши свою волю цьому духоносному старцю, навчаючись в нього чернечій молитві. Тут же Стефан отримав відомості про те, що його батьки і сестри прийняли чернечий постриг.
Через деякий час упокоївся наставник святого, блаженний Іоанн. З великим смутком Стефан поховав його чесне тіло, а сам продовжив чернечий подвиг в його печері. Незабаром до подвижника стали пиходити ченці, які бажали вчитися в нього чеснотного і спасенного життя. Поступово утворився монастир, ігуменом котрого був святий Стефан. В сорокадвохлітньому віці ігумен Стефан покинув збудовану ним обитель і пішов на другу гору, на вершині якої, в усамітненій келії, перебував у глибокому затворі. Однак і тут скоро заснувалась спільнота ченців, які шукали духовного наставництва святого Стефана.
Лева Ісавра на імператорському престолі замінив Констанитин Копронім ( 741-775 рр.), ще більш ярий гонитель православного благочестя, ще більш ревний іконоборець. Імператор скликав іконоборчий собор, на якому було присутньо 358 єпископів зі східних провінцій. Однак, крім архієпископа Константинопольського Константина, який незаконно був возведений на престол владою Копроніма, не один з патріархів не захотів брати участь у злочестивих діяннях цього собору, який все ж таки називали вселенським. Собор єретиків на пропозицію царя та архієпископа, оголосив ікони ідолами, віддав всіх, хто православно поклонявся їм анафемі, оголосив іконошанування єрессю.
Тим часом , обитель святого Стефана і її ігумен стали відомими в столиці. Імператору розповідали про подвижницьке життя ченців, про їх православне благочестя, про дар чудо творіння ігумена Стефана, про те, що чутка про святого Стефана розповсюдилась далеко за межі монастиря, а ім’я настоятеля оточене всезагальним шануванням і любов’ю. Імператора особливо розгнівало відкрите прихильне ставлення до іконо шанування і зневажання гонителів Православ’я в обителі святого Стефана. Архієпископ Константин зрозумів, що в особі ігумена Стефана має сильного і непримиримого противника його іконоборчих прагнень, і вжив багато зусиль, щоб перетягнути його на свою сторону або погубити.
Святого Стефана намагались переманити в стан іконоборців, спочатку лестощами і підкупом, потім погрозами, та марно. Тоді на святого навели наклеп, звинувативши його у співжитті з інокинею. Однак його провина не була доведена, оскільки обмовлена черниця мужньо заперечувала провину і померла від знущань і катування. Нарешті імператор наказав кинути святого в темницю, а монастир його розорити. У в’язницю до святого Стефана були послані єпископи-іконоборці, щоб переконати його в догматичній істинності іконоборства. Але святий легко спростував всі докази єретиків і залишився вірним Православ’ю.
Тоді імператор наказав вигнати святого на один з островів в Мармуровому морі. Преподобний оселився в печері, і туди незабаром почали сходитись ученики. Через деякий час святий залишив братію і прийняв на себе подвиг стовпництва. Слава про подвижника Стефана і чедеса, що творилися за його молитвою, розійшлась по всій імперії і укріпляла віру і дух Православ’я в народі.
Імператор наказав перевести святого Стефана в темницю на острові Фарос, а потім віддати його на суд. На суді святий спростував докази єретиків і догматично довів істинність іконо шанування. Для доказу святий показав золоту монету, на котрій було зображення імператора. Він запитав у суддів, що зробили б вони з людиною, котра, кинувши монету почала б топтати її ногами. Йому відповіли, що така людина відразу була б страчена за те, що обезчестила царя. На це святий Стефан сказав, що ще більша кара чекає на того, хто безчестить образ Царя Небесного і Його святих, кинув монету і став топтати її ногами.
Імператор наказав в оковах відправити святого в темницю, де вже перебувало 342 старця, засуджених за шанування ікон. В цій в’язниці святий пробув одинадцять місяців, утішаючи ув’язнених. Разом з ними звершував він молебні співи, часто співаючи тропар Нерукотворному Образу Христа Спасителя. Безліч людей приходило до в’язниці і просили святого Стефана помолитися за них.
Імператор дізнавшись що святий і у в’язниці створив монастир, де постійно йде моління і шануються святі ікони, послав двох своїх найбільш улюблених слуг, братів-близнюків, щоб вони до смерті забили святого Коли браття увійшли в темницю і побачили осяяне Божественним світлом лице преподобного, вони припали до ніг преподобного просили прощення і його молитов, а царю сказали, що виконали наказ. Але імператор дізнавшись правду і вдався ще до одного обману. Сказавши своїм воїнам, що святий хоче його скинути зх. Престолу, він направив їх до темниці. Святий сповідник сам вийшов на зустріч розлюченим воїнам, які хотіли схопити його і поволокти по вулицям міста. Понівечене тіло воїни кинули в яму де ховали злочинців.
На слідуючий ранок над Авксентієвою горою зявилась вогняна хмара, потім морок густий опустився на столицю і пронеслась жорстока буря, яка вразила багатьох.

Святий мученик Іринарх і з ним 7 жон
Постраждали за Христа під час царювання Діоклетіана ( 284-305). Після найтяжчих мук їм відрубали голову.

Святитель Феодор, архієпископ Ростовський
Святитель Феодор, в миру Іоанн, був сином Стефана ( рідного брата преподобного Сергія Радонезького ). Ставши вдівцем, Стефан прийняв чернецтво і разом з 12-ти літнім сином прийшов в монастир до преподобного Сергія, який передбачаючи подвижницьке життя отрока Іоанна, постриг його з ім’ям Феодор. З благословення преподобного Сергія Феодор заснував монастир, який став незабаром приваблювати багато людей.
Своїм благочестивим житієм святитель був широко відомий в Москві та за її межами. Святиель Олексій возвів його в сан ігумена, а благовірний князь Димитрій Донський обрав його своїм духовником. Декілька разів святий Феодор їздив до Константинополь у церковних справах. В 1387 році він був рукоположений на архієпископа Ростовського.
Будучи ігуменом та архімандритом Симонового монастиря і не дивлячись на зайнятість загально церковними справами, святитель Феодор невтомно керував монастирським життям і серед учеників своїх виховав багатьох великих і славних подвижників. В Симоновому монастирі прийняли постриг іноки Кирил і Ферапонт – майбутні засновники двох відомих Білозерських монастирів – Кирилового і Ферапонтового. Відомо також, що святитель займався іконо писанням і прикрасив іконами свого письма Симоновсмьку обитель і багато інших московських церков.
У Ростові архієпископ Феодор заснував Рождественський дівочий монастир. Упокоївся святитель 28 листопада 1394 року. Мощі знаходяться в ростовському Успенському соборі.