4 березня пам'ять Блгв. кн. Київського Ярослава Мудрого. Прп. Агафона, чуд. Києво-Печерського. Прп. Льва, єп.. Катанського. Сщмч. Корнилія Псково-Печерського

 Благовірний князь Ярослав Мудрий
Ярослав — син князя Володимира — князював у Новгороді. Дізнавшись, що його брат Святополк убив своїх трьох братів Бориса, Гліба і Святослава, він пішов війною на нього. Князь Ярослав при допомозі варягів переміг військо підступного брата з його помічниками-чужинцями поляками на чолі з королем Болеславом Хоробрим і печенігами й заволодів Києвом (перший раз у 1016, другий — 1018 р.).
Князя Ярослава називали в народі Мудрим за розумне правління державою, любов до науки, турботу про релігійну освіту й кодифікацію українського звичаєвого права в збірнику прав із назвою «Руська правда». Крім цього, він завершив християнізацію Київської Русі, хоча навернення деяких племен до Христової віри ще довго тривало після смерті князя (наприклад, плем’я карелів із новгородсько-псковської землі прийняло хрещення 1227 р.).
Ярослав продовжував розпочату Володимиром Великим розбудову держави на засадах Христової віри. «Володимир землю зорав і розпушив, хрещенням просвітив, Ярослав засіяв книжними словами серця віруючих людей, — зазначав літописець, — а ми пожинаємо, учення приймаючи книжнеє».
Ярослав зміцнював і забезпечував розвиток Української держави в усіх напрямах, яка за часів його прфавління досягла найбільшого розквіту та могутності. Держава Ярослава Мудрого стала імперією, яка об’єднувала всі племена, утворюючи український народ. Вона охоплювала територію до Кавказьких гір і далеко на північ, де проживали фіно-монгольські племена, з яких згодом постав московський народ. До неї також належали балтійські племена.
Основним своїм завданням Ярослав уважав поширення християнства у власній державі. До того ж він прагнув зробити її більш монолітною та цивілізованою через уведення на всіх її землях єдиного й справедливого писаного закону.
Київський правитель надавав великої уваги поширенню освіти й писемності в державі. Він засновував школи при церквах, дбав про виховання власного духовенства. У літописному записі 1030 р. розповідається, що князь наказав віддати 300 дітей старост і священиків Новгорода для навчання на священиків.
Водночас Ярослав уживав заходів для розповсюдження книжок. Як оповідає «Повість минулих літ», «…він зібрав переписувачів багатьох, і перекладали вони з грецької слов’янською мовою. І написали вони безліч книг, якими навчаються віруючі люди і насолоджуються навчанням божественним»; «…книги суть ріки, наполняющи вселеною ся суть изходи мудрости, книгам бо єсть неисчетная глубина сими бо в печали утішаеми есмы, си суть узда воздержанию».
При храмі Св. Софії Ярослав Мудрий заснував першу в Київській Русі велику бібліотеку, яка вміщувала близько 500 книг.
Ці рукописи було пограбовано під час захоплення Києва князем Андрієм у 1169 р., а залишки бібліотеки знищили татари під проводом Батия, які зруйнували столицю в 1240 р.
За прикладом Ярослава Мудрого справу збирання бібліотек продовжили інші князі: син Святослав, онук Володимир Мономах. Києво-Печерський патерик так оповідає про бібліотеку князя Чернігівського Миколи Святоші, яку він залишив монастирю: «…суть же и книги, и многы, и до ныні».
Велике значення має розпочатий за часів правління Ярослава Мудрого літопис, який донині дійшов із переробками. У ньому, зокрема, вміщено: оповідання про Кия, Аскольда, Діра й окремих князів; пам’ять і похвалу Володимирові Якова мніха, «Повість про початок Печерського монастиря», «Житіє Феодосія Печерського» тощо.
Київ за часів правління Володимира став замалим для нових потреб. Ярослав збільшив його, оточив великим валом із глибоким ровом, зі стіною на валу великої площі. У валу було три брами: на місці пізнішої Стрітенської церкви — Жидівська (Львівська) брама, коло Софійської вулиці — Лядська, а третя — Золота брама, від якої залишилися лише руїни.
Над київською брамою «Золоті ворота» князь поставив відому церкву Благовіщення, покриту золотою бляхою. Ярослав Мудрий продовжував будувати церкви на честь свого патрона — священномученика Георгія (адже князь мав два імені — Георгій-Юрій), а також покровителя дружини Ірини — Інгігерди. Від цих будівель залишилися лише фундамент і фрагменти мармурових капітелів, фресок, мозаїк, які свідчать про їхню розкішність.
Київ став одним із найбільших міст тодішньої Європи. Лише на Подолі було близько 400 церков, від яких, крім назв, нічого не залишилося. Цікаво, що в літописі на початку XIII ст. зазначено, що під час пожежі в Києві згоріло 600 церков.
Князь Ярослав вирішив збудувати великий храм у Києві на взірець соборів Св. Софії в Константинополі (столиці Візантії) та в Софії (столиці Болгарії). Розпочавши будівництво в 1037 р. на місці перемоги над печенігами, які нападали на руські кордони, запрошені з Греції і Белграда майстри разом із місцевими будівничими та митцями надали соборові Св. Софії стилю, який відображав дух і традиції українського народу.
Архітектурна довершеність храму Св. Софії, прикрашеного монументальним розписом, не могла не справляти глибокого враження на сучасників.
Жителі Київської держави пишались тим, що «…не в невідомій землі, а в Руській, яка відома і яку чують у всіх кінцях землі», вони мають храм «…дивний і славний по всіх навколишніх країнах, що іншого такого немає по всій північній землі» («Слово…» митрополита Іларіона).
Будівництво цього величного храму було завершено в 1054 р., тоді ж перенесли до столиці осередок київських митрополитів із Переяслава.
Під куполом церкви з чотирьох боків, «дугами зображених», втілено основні етапи в історії собору. З північного боку написано: «Изволением Божием нача здатися сей премудрости Божия храм в літо 1037 благочестивим князем и самодержцем всія России Ярославом — Георгием Владимировичем. Совершися же в лето 1038». Зі східного боку зазначено: «И освящен Феопемтом митрополитом Киевским тойжде святой храм, и даже до літа 1596 правоверньїми митрополитами от востока содержим бысть. В лето же отступником Михайлом Рогозою в запустение и разорение прийде, и даже до лета 1631 в том пребысть». З південного боку зауважено: «В то же літо благодатиею Божиею, егда царствовати нача Владислав Четвертий, великий король польский, благочестивой церкви восточной сыном возврати и отдаде. В літо же 1634 тщанием». Із західного боку зазначено: «И иждивением преосященного архиепископа, митрополита Киевского, Галицкого и всея России, экзарха трона Константинопольского, архимандрита Печерского, Петра Могилы, обновлятися во славу Бога и Тройце славимого. Аминь».
Ще одне важливе завдання, яке Ярослав Мудрий виконав за життя, — укладення збірника законів, однакових для всіх земель держави. Він отримав назву «Руська правда». Ці закони відображали відносини між державою і церквою.
Розуміючи, яку роль церква відіграє в державі, князь Ярослав прагнув зробити її незалежною і національною на взірець болгарської церкви й мати свого митрополита.
За часів правління Ярослава Мудрого церква в Київській державі швидко розвивалася. У цей період було створено дві нові єпархії — Переяславську та Юр“ївську. У 1039 р. літописець уперше згадує про митрополита-грека Феопемпта, присланого з Візантії. Він, мабуть, не відповідав бажанням і потребам церкви, яка була для нього чужою, і це посилило позицію тих, хто вважав, що церква у великій і могутній державі має бути незалежною. Такі погляди поділяв і сам князь Ярослав.
Згідно з 28 правилом Четвертого Вселенського собору, митрополита Київського мав обирати не константинопольський патріарх, а Собор єпископів Київської митрополії. (Взагалі в домонгольському періоді історії Київської митрополії було лише два випадки поставлення митрополитами русичів без згоди на це Царгорода).
У 1051 р. князь скликав у Києві Собор єпископів, на якому без згоди Царгорода обрали митрополитом Київським свого кандидата. Це був священик церкви Спаса із с. Берестова Іларіон (там тепер знаходиться Києво-Печерський монастир) — щирий патріот, «муж благ, книжен і постник».
Обрання власного митрополита стало рішучим кроком — це була перша спроба встановити автокефалію церкви в Київській державі. Царгородський патріарх не дав благословення митрополитові Іларіонові й не визнав його як першоієрарха Київської митрополії. Отже, фактична автокефалія Української Церкви набула на короткий час ознак повної автокефалії. Собор єпископів не лише обрав Іларіона — він поставив його, інтронізувавши на митрополита.
Ця подія викликала багато припущень. Одні дослідники (митрополит Макарій, С. Соловйов, Н. Суворов, М. Присєлков) уважали, що Ярослав хотів таким способом припинити прихід на кафедру митрополитів-греків, призначених царгородським патріархом, і відновити незалежність церкви від патріарха. Ідеєю здобуття Українською Церквою незалежності проникнуте і «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона.
Думку про свідоме ставлення Ярослава Мудрого до автокефалії заперечував, зокрема, М. Грушевський. Він уважав, що обрання Іларіона «…не зробило ніякої сенсації, не залишило традиції в княжих і духовних кругах, і, коли за 100 років Ізяслав II захотів поставити знову митрополита без згоди Царгорода, про прецедент з Іларіоном ніхто не згадав. Княжі наступники не підтримали його почину й митрополитів, як і колись, надсилали з Візантії». Із цією думкою не можна погодитися цілковито, тому що обрання Іларіона стало великою сенсацією, хоча цей прецедент і не згадали при обранні Клима Смолятича. Однак факт обрання Іларіона не був забутим, його пригадали в 1415 р. під час обрання митрополитом Григорія Цамблака.
Ієрархія Української Церкви після 1051 р. невідома взагалі. Не збереглося історичних джерел про те, коли саме Іларіон перестав бути митрополитом і з якої причини.
Проте можна впевнено стверджувати, що коли б князь Ярослав прожив довше, а після нього княжа держава залишилася об’єднаною та могутньою під одним правителем, то Православна Церква в Русі-Україні назавжди закріпила би свою незалежність. Однак Ярослав Мудрий помер у 1054 р. Після його смерті знову почалися міжусобиці, бо сини не змогли виконати заповіт батька — великого просвітителя Руси-України Ярослава Мудрого.
Свята Українська Православна Церква оцінила труди благовірного князя Ярослава Мудрого і він був примислений до лику Святихна Помісному соборі, що зібрався в Золотоверхому граді Києві в 2008 році.

Преподобний Агафон, чудотворець Києво-Печерський
До числа угодників і чудотворців Києво-Печерських належить також і преподобний Агафон. Як і по більшість Печерських святих про преподобного Агафона збереглося дуже мало відомостей. Знаємо, що він трудився в Києво-Печерському монастирі в ХIII-ХIV століттях. Він був цілителем хвороб і мав дар пророцтва. Святий знав заздалегідь про день своєї смерті. Мощі його спочивають в Дальніх печерах Києво-Печерського монастиря.

Преподобний Лев, єпископ Катанський
Святий Лев був єпископом у місті Катанія, в Сицилії. Він славився добротою і милосердям, християнською любов'ю до жебраків і мандрівників. Господь удостоїв його дару зцілення від різних хвороб і чудотворення. За часів єпископства святого Лева в Катанії жив чарівник Іліодор, який вражав народ помилковими чудесами. Він раніше був християнином, але потім таємно зрікався Спасителя і став служителем диявола. Святитель Лев часто переконував Іліодора відстати від злих справ і звернутися до Бога, але марно. Одного разу Іліодор дійшов до такої зухвалості, що, увійшовши в храм, де єпископ здійснював Богослужіння, своїм волхвуванням справив там сум'яття і спокусу, намагаючись влаштувати безчинства. Бачачи народ, навіжений по чаклунському навіюванню, святий Лев зрозумів, що час лагідних умовлянь минув. Він спокійно вийшов з вівтаря і, обв'язавши шию чародія своїм омофором, вивів його з храму на площу. Там він змусив Іліодора зізнатися у всіх злочинах, наказав розвести вогнище і без коливань вступив разом з чарівником у вогонь, утримуючи його омофором. Так вони стояли у вогні, поки Іліодор не згорів, а святитель Лев, силою Божою, залишився неушкодженим. Це чудо ще за життя прославило преподобного Льва. Коли преподобний упокоївся, при його гробі отримала зцілення кровоточива жінка. Тіло святого було покладено в храмі святої мучениці Лукії, створеному ним самим, а згодом мощі його були перенесені до церкви святителя Мартина Милостивого, єпископа Турського (пам'ять 12 жовтня).

Священномученик Корнилій Псково-Печерський
Преподобномученик Корнилій Псково-Печерський народився в 1501 році під Пскові в сім'ї бояр Стефана та Марії. Щоб дати синові освіту, батьки віддали його в Псковський Мірожскій монастир, де він трудився під керівництвом старця: робив свічки, рубав дрова, навчався грамоті, листуванні і прикрасі книг та іконопису. Закінчивши навчання, Корнилій повернувся в батьківський будинок з рішенням стати ченцем.
Одного разу дяк государя Місюр Мунехін взяв з собою Корнилія в загублену серед лісів Псково-Печерську обитель. Краса природи, тиха служба в печерній церкві справили на Корнилія таке сильне враження, що він назавжди пішов з рідного дому і прийняв чернечий постриг у Псково-Печерській обителі.
У 1529 році, у віці 28 років, преподобний Корнилій був зведений у ігумена і обраний настоятелем монастиря. За його настоятельства Псково-Печерська обитель досягла найбільшого розквіту. Число братії збільшилося від 15 до 200 осіб. Цю кількість насельників не було перевищено ні при одному з наступних настоятелів.
Діяльність преподобного Корнилія простягалася далеко за межі обителі: він поширював Православ'я серед народів, що жили навколо монастиря, будував церкви, лікарні, будинки для сиріт та нужденних. За часів жахливого мору на Псковщині преподобний Корнилій безстрашно ходив по морових селах причащати живих і відспівувати померлих.
Під час Лівонської війни преподобний Корнилій проповідував християнство в відвойованих містах, будував там храми, щедрою рукою роздавав постраждалим під час війни естам і ливам посібники з монастирських запасів; в обителі безкорисливо лікували і годували поранених і покалічених, ховали в печерах убитих і вписували їхні імена в монастирський синодик на вічне поминання.
У 1560 році, на свято Успіння Божої Матері, преподобний Корнилій послав на благословення російським військам, що облягали місто Феллін, просфору і святу воду. В той же день німці здали місто. У 1570 році на створену в Юр'єві Лівонської кафедру був призначений єпископом Юрєвським і Вельянскім (тобто Феллінскім) якийсь ігумен Корнилій. Деякі ототожнювали його з преподобним Корнилієм, але це не відповідає дійсності. Преподобний Корнилій був великим знавцем і любителем книг - в монастирі була зібрана солідна бібліотека. У 1531 році вийшла його праця під назвою "Повість про початок Печерського монастиря". В середині XVI століття Псково-Печерський монастир сприйняв від Спасо-Єлеазарівського монастиря традицію літописання. В основу літопису були покладені відомості двох перших Псковських літописів у чорновому продовженні з 1547 по 1567 рік. Крім того, ігумен Корнилій завів великий монастирський Синодик для поминання покійних братів і благодійників обителі, почав вести "Кормчу книгу" з 1558 року, склав "Опис монастиря" і "Опис чудес Печерської ікони Богоматері".
Преподобний Корнилій розширив і прикрасив монастир, прокопав далі монастирські печери, переніс дерев'яну церкву в ім'я Сорока мучеників Севастійських за монастирську огорожу, на приїжджий монастирський двір, а на її місці в 1541 році поставив церкву в ім'я Благовіщення Пресвятої Богородиці, в 1559 році побудував храм в честь Покрова Пресвятої Богородиці.
Печерська обитель, що виникла на кордоні Російської держави, була не тільки світочем Православ'я, але і фортецею проти зовнішніх ворогів Росії.
У 1558 - 1565 роках преподобний Корнилій спорудив навколо монастиря масивну кам'яну стіну, а над Святими воротами за власним проектом побудував кам'яну церкву в ім'я Святителя Миколая, доручивши йому охорону обителі. У храмі було поставлено дерев'яний скульптурний образ "Ніколи Ратного".
Про мученицьку кончину преподобного Корнилія записано в літописі, складеному ієродияконом Питиримом.
У древніх рукописах Троїце-Сергієвої Лаври написано, що, коли ігумен Корнилій вийшов за монастирські ворота з хрестом на зустріч царя, розгніваний помилковим наклепом Іоанн своєю рукою відтяв йому голову, але одразу розкаявся і, піднявши тіло його, на руках поніс у монастир. Покрашену кров'ю преподобного Корнилія доріжку, по якій цар ніс його тіло до церкви Успіння, названа "Кривавим шляхом". Свідченням каяття царя служать щедрі пожертвування Псково-Печерському монастирю, зроблені ним після кончини преподобного Корнилія. Ім'я ігумена Корнилія було вписано і в царський синодик.
Тіло преподобномученика Корнилія було покладено в стіні "Богом будівель печери", де перебувало 120 років непошкоджене. У 1690 році митрополитом Псковським і Ізборських Маркеллом мощі були перенесені з печери в соборну Успенську церкву і поставлені в новому гробі в стіні.
17 грудня 1872 мощі преподобного Корнилія були перекладені в мідно-посріблену раку, а в 1892 році - в нову раку. Вважають, що служба преподобномученика була складена до дня відкриття мощей у 1690 році.

Священномученик Садок, єпископ Персидський
Священномученик Садок, єпископ Персидський, і з ним 128 мучеників постраждали в Персії при царі Сапорі II, Святий Садок був наступником священномученика Симеона (пам'ять 17 квітня). Одного разу він побачив сон, в якому святий Симеон попереджав його про майбутню мученицьку смерть. Стоячи у великій славі на вершині сходів, що сягали Небес, святитель Симеон сказав: "Зійди до мене, Садоку, і не бійся - я вчора зійшов, а ти зійди сьогодні". Незабаром цар Сапор, що розпочав гоніння на християн, повелів узяти святого Садока разом з його кліром і паствою. Всього було схоплено 128 чоловік, в їх числі 9 дів. Вони були кинуті до в'язниці, де протягом п'яти місяців їх жорстоко катували, примушуючи відректися від християнської віри і поклонитися сонцю і вогню. Святі мученики безтрепетно відповідали: "Ми - християни і поклоняємося Єдиному Богові". Вони були засуджені на усічення мечем.

Преподобний Агафон, папа Римський
Преподобний Агафон, папа Римський, походив з багатої сім'ї, від благочестивих батьків християн, що дали йому хорошу освіту. Після їх смерті святий Агафон роздав маєток жебракам і прийняв чернецтво. Добродійне життя його не втаїлося від людей. У 679 році він був поставлений на чолі Римської Церкви і не залишив кафедри до самої смерті (+ 682).