Київ як столиця українського православ’я і його історична місія

K-P Lavra

Ситуація, яка виникла, коли предстоятель Української православної церкви Московського патріархату митрополит Онуфрій не підвівся на урочистому засіданні Верховної Ради 8 травня під час того, як президент Порошенко називав імена героїв АТО – і загиблих, і живих – вкотре поставила питання: а що таке справжнє українське православ’я?

Не в сенсі формально-абстрактної «канонічності» (наразі ціла низка церков на Балканах ще не має її, що не заважає їм активно діяти й об’єднувати практично всіх православних у своїх державах), а в сенсі відповідності християнським традиціям українців і їхнім релігійним вподобанням і настановам. Уся ця проблематика «зав’язується» в першу чергу на Київ, який історично був столицею українського православ’я.

Не претендуючи на вичерпність викладу і остаточність висновків, спробуймо розглянути деякі важливі аспекти зазначеної проблематики.

Релігійний Київ очима соціологів

Почнімо з сьогоднішньої ситуації. Якою наразі є картина релігійних настроїв української столиці? 79% киян відносять себе до православних, менше, ніж по 1% — до римо-католиків, протестантів і греко-католиків, 6% — до «просто християн», 11% є атеїстами, решта не визначилися. По Київщині показники майже такі самі: 80% православних, 9% «просто християн», 6% невіруючих, менш, ніж по відсотку протестантів та греко-католиків. Юдеїв та мусульман в українській столиці мало: загалом по всій країні (без окупованого Криму та частини Донбасу) їх менше 1%. Загалом же абсолютна більшість українців (73,7%) відносить себе до православ’я, 8% – до греко-католицизму, по майже 1% – до римо-католицизму і протестантських церков. «Просто християнами» себе вважають 8,5% опитаних, не відносять себе до жодного з релігійних віросповідань 6%, і, нарешті, «важко відповісти» понад 1% респондентів.

А якщо подивитися на те, як відповіли респонденти на запитання: «До якої саме православної Церкви Ви себе відносите?», то вималюється наступна картина: 52% киян назвали себе вірними Української православної церкви Київського патріархату, 8% — Української православної церкви Московського патріархату, 2% — Української автокефальної православної церкви і 37% відповіли: «Я просто православний». Загалом по Україні серед православних 38% опитаних відносять себе до Української православної церкви Київського патріархату, 19,6% – до Української православної церкви Московського патріархату, 1,3% – до Української автокефальної православної церкви, а 39% – вважають себе «просто православними».

Іншими словами, в українській столиці серед релігійних людей домінують православні, а серед православних більшість становлять вірні УПЦ (КП). По країні ситуація відмінна від столичної: менша загальна частка православних у релігійній структурі населення, інше співвідношення між вірними УПЦ (КП) та УПЦ (МП) (при подвійному перевищенні перших над другими), — але практично такий самий відсоток «просто православних».

Так чи інакше, Київ сьогодні є, образно кажучи, «столицею українського православ’я» — і це факт, зафіксований наукою. Адже всі ці дані отримано в ході всеукраїнського опитування, проведеного спільно чотирма провідними українськими соціологічними структурами: Центром соціальних та маркетингових досліджень SOCIS, Соціологічною групою «Рейтинг», Центром Разумкова та Київським міжнародним інститутом соціології. Метою дослідження було визначення релігійних уподобань населення всієї України і її окремих областей; загалом було опитано 25000 респондентів (по 1000 на кожну область та Київ), що дозволило отримати високу міру точності по країні загалом і по кожному регіону окремо.

Біля витоків християнства на українських теренах

Утім, Київ є столицею українського православ’я й історично. Останнє має довготривалу традицію, яка істотно відрізняє його від московського (російського) варіанту православ’я, – не випадково-бо у 1654 році полковник Іван Богун відмовився у Переяславі присягати московському цареві – і відраджував від такої присяги Богдана Хмельницького – під тим приводом, що московіти не є християнами, що вони насправді язичники і не мають жодного відношення до православної віри.

Традиція ця сягає ще апостольських часів. За літописною легендою, Андрій Первозваний подорожував з метою поширення християнської віри по Криму і по Дніпру, а під час перебування на Київських горах благословив ці місця. А наприкінці 1-го століття папа Климент I загинув мученицькою смертю в Херсонесі у Криму. Пізніше його мощі князь Володимир перевіз до Києва, й у домонгольські часи Климент І став «небесним покровителем Русі» (згодом ця місія перейшла до Марії-Оранти). Інакше кажучи, принципової різниці між західною і східною версіями християнства тоді в Києві не вбачали, це справа значно пізніших часів, починаючи з XV-XVI століть.

Археологічні знахідки фіксують поширеність християнської символіки у Подніпров’ї вже у IV столітті. Таких знахідок у різні періоди то більше, то менше, але вони не перериваються до 860 року, коли під час походу київського князя Аскольда на Константинополь відбулося те, що деякі історики звуть «першим хрещенням Русі»: християнство прийняв сам князь і частина його дружини. Затим відбулося завоювання Києва язичниками-варягами на чолі з князем Олегом; на 882 рік припадає літописна згадка про церкву св. Миколи, збудовану над могилою вбитого Олегом князя Аскольда. Але київські християнські традиції не щезають: у 944 році руси-християни беруть участь в укладанні договору князя Ігоря з Візантією, а в Києві у той час збудована церква св. Іллі; у 955 році хреститься київська княгиня Ольга.

Іншими словами, християнський Київ існував іще до розколу між східною і західною церквами, і тих городян, що на 988 рік ще не прийняли Христову віру, не довелося хрестити «вогнем і мечем», як це робили з новгородцями посланці князя Володимира Добриня та Путята. Не довелося і придушувати повстання київських язичників, як самому Володимиру на Суздальщині.

Уже в середині ХІ століття, на момент церковного розколу, коли вже постали і св. Софія Київська, і Києво-Печерський монастир, вималювалися основні риси київського православ’я, що ввібрало чимало найкращих надбань обох головних відламів християнства: книжність й освіченість (перша школа й бібліотека – стараннями ченців), невойовничість (згадаймо Бориса та Гліба, перших святих Русі) та милість, певна дистанційованість від світської влади та наближеність до своїх прихожан, зачудування світом і піднесеність духа…

Усе це були сильні сторони київського православ’я, але за умов князівських міжусобиць і нашестя Батия вони стали його слабостями.

Київ як «другий Єрусалим»

У ХІІ-XV століттях у силу цілого комплексу причин фактом стає занепад Києва як духовного центру Русі (до княжих часів належать перші згадки про нього як про «другий Єрусалим») та навколишніх земель, зменшення ролі Київської митрополії, що існувала з початку ХІ століття, а потім і переїзд митрополита (який аж до другої половини XV століття продовжував зватися «Київським») у північні руські землі. Відродження християнського життя на українських землях розпочалося після входження їх до складу Великого князівства Литовського, коли була утворена Литовсько-Руська митрополія, яка то зливалася з «Київською» (з осідком у Москві), то відновлювала свою окремішність. Урешті-решт відбувся остаточний розрив, і з другої половини XV століття до кінця XVІІ століття Київська митрополія існує самостійно.

У ці часи вирізняються нові риси київського православ’я: соборноправність, велика роль мирян (братства), потяг до запозичення певних ідей Реформації (звернення до традицій євангельської доби та переклад і друк Священного Письма церковнослов’янською мовою, щоб, за словами історика Наталі Яковенко, «тим сaмим утвeрдити її рiвнoвaртiснiсть зaгaльнoвизнaним сaкрaльним мoвaм – дaвньoєврeйськiй, грeцькiй i лaтинськiй»), перейняття певних «латинських» (себто західноєвропейських) новацій в богослов’ї й освіті. «Нoвoввeдeнням, якe нeвдoвзi трiумфaльнo увiйшлo в прaктику укрaїнськoї oсвiти, стaлo вивчення грaмaтики трьox мoв – грeцькoї, лaтинськoї i цeркoвнoслoв’янськoї. Ствoрeння шкoли слoв’янo-грeкo-лaтинськoгo типу булo спрaвжньoю рeвoлюцiєю в oсвiтнiй прaвoслaвнiй трaдицiї, впeршe пoєднaвши нa пoрубiжжi грeкo-слoв’янськoгo культурнoгo aрeaлу i кaтoлицькoї Єврoпи вiзaнтiйський Сxiд з лaтинським Зaxoдoм» (http://history.franko.lviv.ua/yak_r4-1.htm). У тогочасній Москві нічого подібного немає; ба більше, там за «єретичні латинські книги» кидають у поруб або спалюють на вогнищі.

1620-40 роки – часи нового розквіту – попри всі політичні складнощі – Київської православної митрополії, яку очолювали Іов Борецький, Ісая Копинський, Петро Могила та Сильвестр Косів. Спільнота «київських книжників» обґрунтовує і розвиває давнє церковно-народне уявлення про Київ як «другий Єрусалим», як «богоіменитий» та «богоспасаємий град». У постанові Київського Православного Собору 1621 року йдеться, що «святий Андрій Апостол є перший Архієпископ Константинопольський, патріарх вселенський та Руський Апостол, і на Київських Горах ноги його стояли, і Русь очі його бачили, а уста благословили, і насіння віри він у нас насадив».

Із цього вже тоді робляться далекосяжні висновки, передусім про наявність підґрунтя для створення самостійної, рівної з іншими Київської патріархії.

Утім, ці плани, які виношували Петро Могила і Сильвестр Косів, з цілої низки відомих причин (Переяславська угода, Руїна, Андрусівський мир) не збулися. Київська митрополія втрапила під оруду Московського патріархату, який Петром І був перетворений на одну зі структур імперської системи управління, втративши навіть подобу автономії від держави. Проте навіть за тих обставин Київ залишається сакральним центром не лише для українців, а і для всього європейського православного світу.

Усупереч імперському нищенню традицій українського православ’я, як пише релігієзнавець Віктор Єленський, «дядьки у світках і смушкових шапках на Київщині й Слобожанщині, на Волині й Поділлі вимагають від ошелешених батюшок своєї, народної церкви, української мови і соборноправності. Колективна пам’ять відтворює славетний і, ні, таки не потьмянілий, образ козацької церкви, де після відправи читають гетьманські універсали, а не приписи обер-прокурорів. Де Біг-Господь сам посіває, чекає обіду від Божої Матері, а та ллє сльози за свій народ, а зі сліз Її, Матінки, Дніпро з Дунаєм виливаються».

Отож не випадково саме у Києві 1845 року виникає Кирило-Мефодіївське братство – підпільна республікансько-християнська організація, яка ставить на меті визволення від деспотизму всіх слов’янських народів. Саме тут 1906 року виходять друком Євангелія у перекладі українською мовою Пилипа Морачевського. Саме тут 1921 року твориться на засадах соборноправності Українська автокефальна православна Церква, яка в середині 1920-х налічує вже понад дві тисячі парафій, які об’єднують приблизно 10 мільйонів вірних.

І саме в Києві 27 листопада 1937 року чекістами було розстріляно першого митрополита на той час уже знищеної владою УАПЦ Василя Липківського, останнього настоятеля собору св. Софії Київської.

Місія Києва: завдання складне, але реальне

Як відомо, в Україні діють, як уже говорилося вище, три православні Церкви. Вони мають у своїх назвах слово «українська» і вважають себе спадкоємцями Київської митрополії: Українська православна церква (Київський патріархат), Українська православна церква (Московський патріархат), та Українська автокефальна православна церква. Кілька років тому здавалося, що в УПЦ (МП), на чолі якої стояв митрополит Володимир, ідуть підспудні позитивні процеси. Нині ми бачимо, що діяльність УПЦ (МП), принаймні, на рівні її найвищих ієрархів, визначають зовсім інші речі. Це не випадково. РПЦ досі не покаялася за мерзенну поведінку своїх ієрархів сталінського періоду, за прислужництво антихристиянському режиму (ще у 1980-х православних студентів виключали з київських вишів, якщо вони не погоджувалися працювати на КҐБ), за брехню і лакейство. РПЦ намагається применшити злочинний характер сталінізму, а питання про його антихристиянський характер завуалювати. «Не оправдывая, а осуждая репрессивные режимы, мы должны все-таки при всем этом делать различия между репрессивным и человеконенавистническим режимами. Вот для меня нацизм – это режим человеконенавистничества, сталинизм – это репрессивный режим», — заявив Московський патріарх.

Водночас далеко не всі в УПЦ (МП) прагнуть, щоб ця Церква була й надалі філією «сталінського патріархату». Зросло ціле покоління молодих і добре освічених священиків, які не ототожнюють себе із Москвою і дотримуються канонів, запроваджених ще у часи митрополита Петра Могили.

Різке падіння авторитету УПЦ (МП) і Московського патріарха, велике число «просто православних» та «просто християн» як по Києву, так і по всій Україні наочно засвідчують суспільне прагнення створити Українську Помісну православну Церкву, яка об’єднала б УПЦ (КП), УАПЦ і здорові сили УПЦ (МП) та спиралася б на політику визнання і сприяння з боку державної влади. Йдеться не про «державну церкву», яка існує в Росії і яку намагався в особі УПЦ (МП) запровадити в Україні режим Януковича. Йдеться про Церкву, яка об’єднає з моменту заснування щонайменше 2/3 (а то й більше) всіх українських громадян і яка для визнання у середовищі світового православ’я потребуватиме активних зусиль з боку Української держави. Московський патріархат і Луб’янка докладатимуть усіх зусиль, щоб зірвати таке об’єднання і завадити визнанню Української Помісної Церкви на міжнародному і міжцерковному рівні, проте навряд чи довго можна буде ігнорувати волю абсолютної більшості християн України. «Бо де двоє або троє зберуться в Моє Ім’я, там Я серед них» (Мт.18, 20), — сказано у Святому Письмі. А йдеться-бо наразі про двадцять чи тридцять мільйонів християн…

Саме Київ має право стати центром такого єднання, бо він як «другий Єрусалим» української та всієї слов’янської православної традиції не потребує на це жодних санкцій земних, світських і церковних, можновладців.

Кyiv1.org