22 листопада – День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій в Україні

 057Історія органічно пов'язана з пам'яттю, яка долає невпинний час, долає забуття. В цьому непересічна культурна значимість пам'яті. Безпам'ятство — це невдячність перед минулим і безвідповідальність перед майбутнім. Щоб не помилятися в майбутньому, ми повинні пам'ятати про свої помилки в минулому.

Хоча б частково подолати своє примусове безпам’ ятство українці отримали змогу лише з початком горбачовської « відлиги» у другій половині 1980-х років, розпадом Радянського Союзу та створенням власної держави. От тоді і почали відкриватися факти недалекого спільного минулого, які так старанно приховувалися владою. Однією з таких трагічних сторінок стала правда про голодомори.

Офіційне відзначення Дня пам’ яті жертв голодоморів встановлювалося Указом Президента України Л. Кучми №1310/98 від 26 листопада 1998 року як « День пам'яті жертв голодоморів» . Указом Кучми №1181/2000 від 31 жовтня 2000 року встановлювалася назва « День пам'яті жертв голодомору та політичних репресій» . Указом Кучми №797/2004 від 15 липня 2004 року встановлювалася назва « День пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій» . Указом президента Віктора Ющенка № 431/2007 від 21 травня 2007 називається « День пам'яті жертв голодоморів» і повинен відзначатися щороку у четверту суботу листопада.

У XX столітті Україна пережила три голодомори: 1921-1923 рр., 1932-1933 рр., 1946-1947 рр., проте Голодомор 1932-33 рр. був наймасовішим і найжорстокішим Розпочався голодомор наприкінці літа 1932-го, свого піку досяг навесні 1933-го і завершився на початку літа. Головною причиною Голодомору історики називають політику тоталітарного сталінського режиму щодо українців. Коли люди голодували, влада не лише не припинила примусове відбирання їжі. Навіть не приймала допомогу інших країн, а навпаки - кинула всі сили на те, щоби ізолювати голодні райони.

За даними істориків, у 1932-33 роках жертвами голоду в Україні, за різними оцінками, стали від 4 до 10 млн. людей. Це означає, що в ті трагічні роки Україна не долічилася від 10 до 25% свого населення, втрачаючи його по 25 тисяч людей в день, по тисячі — на годину, по 17 — щохвилини. Найбільше постраждали тодішня Харківська і Київська області. На них припадає більше половини усіх загиблих.

Страшну правду про Голодомор відкривають для себе не лише українці. Наразі парламенти чотирнадцяти держав визнали Голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу. На пострадянському просторі такі рішення ухвалили законодавці Грузії, Естонії, Литви та Латвії. Так само однозначно висловилися Польща й Угорщина, Канада та США. Заяви про геноцид українців підтримали парламентарі Австралії, Еквадору, Колумбії, Мексики, Перу та Параґваю. Законодавці Аргентини, Бразилії, Словаччини, Чехії та Чилі засудили злочин, але так і не спромоглися назвати його геноцидом. Ще ряд країн висловили своє ставлення до Голодомору на муніципальному та регіональному рівнях. ЮНЕСКО, ОБСЄ, Європарламент та Організація Об'єднаних націй також засудили цей злочин проти українців. Але уникнули терміну "геноцид". Такі рішення - результат жорсткої позиції Росії. Російська Федерація, яка представляє себе на світовій політичній арені спадкоємцем Радянського Союзу, відмовляється визнавати Голодомор 1932— 1933 років.

22 травня 2009 року Служба Безпеки України порушила кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною 1 статті 442 Кримінального кодексу України по факту здійснення Геноциду в Україні у 1932 – 1933 роках, від якого загинули мільйони людей. У листопаді було названо звинувачених по справі, першим з яких фігурував Йосиф Сталін. 5 січня 2010 року президент України В. Ющенко заявив, що Генеральна прокуратура України передала справу до суду. 12 січня 2010 року Київський апеляційний суд почав розгляд справи. Суд визнав, що Й. Сталін, В. Молотов, Л. Каганович, П. Постишев, С. Косіор, В. Чубар та М. Хатаєвич – тогочасні керівники СРСР і УРСР, вчинили злочин геноциду, передбачений частиною 1 статті 442 Кримінального кодексу України (геноцид), який відповідно до Конвенції ООН від 26 листопада 1968 року не має терміну давності, та закрив кримінальну справу на підставі пункту 8 частини 1 статті 6 Кримінально-процесуального кодексу України, у зв'язку з їхньою смертю.

Ще живі люди, котрі пам’ ятають голодомор і можуть розповісти про нього. Ще зберігається шанс засвоїти урок історії не за підручниками, а через безпосередній контакт із живими свідками. Але з кожним днем події голодомору віддаляються в часі, не втрачаючи при цьому свого скорботного і трагічного значення.

Вшанувати пам’ ять невинних жертв – це той мінімум, який ми, сучасні українці, маємо зробити не стільки для мільйонів загиблих, а, скоріше, задля наших дітей, які повинні завжди пам’ ятати про ті страшні часи й робити все, щоб подібне ніколи не повторилося.

Віталій Григорович Михайлиця